Уявляти майбутнє і бачити себе в ньому - дуже важливий процес для функціонування здорової психіки.
Із самого малку і до пізньої старості ми уявляємо майбутнє і будуємо на нього плани. Звісно, дуже часто плани розбігаються з реальністю або змінюються у процесі життя та трансформуються у інші, але сам процес планування вкрай важливий.
У дитинстві наш горизонт планування зазвичай не сягає далі за день чи два. Засинаючи увечері, ми складаємо собі план на завтра - піти на полуницю, залізти на оте дерево коло хати і поїхати на ровері в магазин. В юності плани видовжуються у триваліші часові відрізки і сягають максимуму у найбільш продуктивні періоди та вік, коли ми плануємо кар'єри, створюємо сім'ї та починаємо будівництва. Промінь наших планувань освітлює майбутнє на десятки років, наче світло від проектора в кінотеатрі. Ми світимо уявою собі в майбутнє і малюємо сценарії, образи і ролі. І хай добрих три чверті із них не справдиться, розіб'ється, насмішить або згірчить нас потім - планувати і уявляти справді важливо.
З фізичним та віковим згасанням наше уявне майбутнє гасне разом із нами, скорочуючись знову до років, місяців і тижнів. Аж поки знову не стане на день-два. Пережити цей день і подивимось шо буде завтра.
В часи потрясінь, раптових проблем чи негараздів горизонт планувань теж ситуативно скорочується до концентрації на поточному, для мобілізації сил і ресурсів. Уявне майбутнє стискається як м'яз.
Теперішня війна позбавила нас майбутнього взагалі. Не реального того, що неодмінно настане - а уявного. Ми всі замкнулись на поточному дні і в обід навіть не думаємо, що буде завтра, бо ше невідомо що буде увечері.
Спочатку від цього навіть якось легше - бо ми відсікаємо наші довоєнні клопоти і гризоти, як "не на часі" і жити просто день стає простіше і зрозуміліше. На день завжди коротші плани, аніж на життя.
Але таке "поденне" життя дуже скоро виснажує, бо наша психіка перестає бачити майбутнє. Втрачає навичку уявляти його і для неї все починає виглядати так, ніби нам вже гаплик. Доживаємо день і все. І незрозуміло нащо прокидатись завтра.
Бо завтра, зрозуміло, знову війна, а уявляти війну і тим паче себе у ній не хочеться ніяк.
Тому ми ніби живемо, але не відчуваємо ні смаку життя, ні його взагалі. І це безглуздий розвиток подій, бо позбавляти себе життя, поки воно ще триває - це непродуктивно. Ніхто з нас не уникне його завершення, але до того моменту життя триває, що б не відбувалось навкруги.
Тому зараз теж важливо уявляти своє майбутнє і будувати хоч якісь мінімальні, але плани. Витягувати себе уявою з цієї чорної діри, як Мюнгаузен витягував себе за волосся з болота. Бо майбутнє неодмінно настане. І хай нічого із запланованого не реалізується, саме планування - це як гімнастика для здорової психіки. А уявляння майбутнього - спосіб боротьби з війною та її впливом на нас.
Бо життя і складається з днів, і щоб нормально прожити завтрашній день - треба уявляти життя.
