Тернопільські письменники стали героями книги

За 70 років життя Володимир Дячун встиг зробити чимало. Він поет, есеїст, перекладач, автор 11 книг. У свій час захистив кандидатську дисертацію, яка зберігалась у Росії під грифом «цілком таємно». Працював інженером-конструктором. Є автором понад 20 патентів на винаходи в галузі техніки. Зараз живе в Озерній і продовжує дивувати всіх своєю оригінальною манерою письма і нестандартним поглядом на життя.

«Його тексти настільки справжні та неповторні, такі несхожі та у деяких випадках навіть герметичні. Сприймати вірші митця непідготовленому читачеві, безперечно, важко. Адже кожна з його книг — дієвий механізм, пов’язаний як із попередньою книгою, так і з майбутньою. Це прикметна риса творчого методу Володимира Дячуна. Вірші нашого земляка — винахід, кожен з елементів якого виправданий та необхідний», – так окреслив художній світ Володимира Дячуна тернопільський поет і видавець Юрій Завадський.

100 героїв-цвяшків

З нагоди 70-річного ювілею письменника у видавництві «Крок» вийшла його одинадцята книга «Непогані, загалом, люди». Тернополянам він представив її двічі – спершу 24 грудня 2017 року в арт-кафе «Коза», а вдруге – 25 січня 2018 року в книгарні «Є». Вона невеликого формату з  м’якою обкладинкою, дизайн якої розробив Роман Воробйов. На ній – люди-цвяшки, які здаються однаковими, але коли добре придивитися, то можна побачити, що кожен цвяшок індивідуальний. Якщо їх порахувати, то можна визначити кількість героїв книжки – близько півтори сотні.

Щодо наповнення, то тут містяться різножанрові текси. Є вірші, есеї, нариси і, навіть, роман на 40 сторінок. Оповідь зав’язується навколо облич і краєвидів.

• Це книжка-прорив, – зазначив модератор презентації Юрій Мотеващук. – Вона про поганих і непоганих людей.

Книжка, як гра

У післямові до видання Юрій Завадський написав: «Володимир Дячун поетичний, у розповіді він сам крізь тріснуте скло, коли світ – лише матеріал. Це його мова порізана, кожне слово конкретизоване, висунуте на вищу позицію, аніж ми його бачимо щодня. Тому мені часом думається, ніби все це гра, і чуття в ній як од нерівного ґнотика. Мені потрібна сходинка!».

• Насправді, це все гра, – каже Володимир Дячун. – Під час роботи переді мною була книжка Йогана Гейзинга «Homo Ludens» або «Людина граюча», в якій він розглядає гру і суд, гру і політику, гру і мистецтво тощо. Все є грою. Падає мертвим той, хто виграє, бо той, хто відчуває свою нікчемність, застосовує грубу силу.

Це все триває й досі, переконаний письменник. Через продовження гри відбуваються війни.

Чергова книжка Володимира Дячуна також є грою. Він створив декілька сюжетів на межі катастроф. У невеличкому романі подав гру у прямому розумінні цього слова. В основі роману – сюжет Набокова.

• Головні герої – старий «козел» і дівчина з хвилястим волоссям, – розповідає пан Володимир. –Роман між ними розпочинається в понеділок і закінчується в неділю. Читач, можливо, не зрозуміє, для чого ця річ була створена. Хтось сприйме його як дію, хтось як твір.

Про постаті та краєвиди

Нова книжка Володимира Дячуна – це колекція облич, постатей і краєвидів. Проза в поезії, поезія в прозі, котру цікаво читати завдяки унікальному стилеві автора. Кожен персонаж і фіктивний, і справжній водночас. Добре знайомі люди з тернопільського мистецького середовища раптом стають героями цієї книжки. Зокрема в ній ідеться про таких письменників як Ярослав Павуляк, Олександр Вільчинський, Юрій Завадський, Михайло Левицький, Василь Махно, Богдан Бастюк, Володимир Барна, Борис Демків, Петро Сорока, Богдан Мельничук, Олег Герман, Володимир Погорецький, Борис Щавурський, Валентин Корнієнко. Героєм виступає і сам автор.

• Я сам із тернопільських околиць — села Лозової — ходив пішки у школу номер два, — каже Володимир Дячун. – У Стегниківцях народився мій тато, в Лозовій народилася моя мама і я, в Курниках, Шляхтинцях — мої вуйки, мої цьотки і так їх усіх — багато. Тож в книжці є родина, сусіди, знайомі, відомі й невідомі, ідентифіковані й неідентифіковані, ті, з ким перекидався словами й краєвидами.

Письменник як гральна карта

Примітно, що проза Володимира Дячуна читається, немов поезія. Він зізнається, що деякі речі написав так навмисно. Зрештою всі його книжки написані ніби верлібром.

• Останнім часом все моє єство дедалі більше протестує проти таких понять як поезія, роман, – стверджує пан Володимир. – Це може бути лише на тій стадії, коли носія поезії чи прози розглядають не як гравця, а як гральну карту. От, наприклад, Тараса Шевченка використовували як гральну карту в літературі. Він задовольняв усіх, тому став гральною картою. Його твори завжди використовують в залежності від ситуації. Коли хтось пише для широкого загалу, то стає гральною картою. Але якщо поле звужується лише до території, де грає тільки чесність, порядність і справедливість, то залишається лише магістр гри та його учень.

Довідка

Володимир Дячун народився 20 лютого 1947 р. в с. Лозова поблизу Тернополя. Закінчив Тернопільську середню школу № 2 (1965), Львівську політехніку (1970), аспірантуру Санкт-Петербурзького військово-механічного інституту (1985). Працював конструктором-машинобудівником у Львові та в Тернополі у науково-виробничих об’єднаннях і галузевих інститутах. У 1999- 2002 рр. працював у Кракові (Польща).

Член Національної спілки письменників України (2001). Вірші опублікував у журналах та літературно-мистецьких альманахах. Автор книг: «Галицькі духи» (1994), «Коаґула» (1995), «Тернозба» (2000), «Інеза» (2002), «Маскарон» (2003), «Філа­дельфія» (2005), «Неориверси» (2007), «Посттлін» (2011), «КИРИЛОСТЕФАНІЯ» (2012), «Дяо Чун» (2016), «Непогані, загалом, люди» (2017).

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.