Про смерть рідних, проблеми та самотність. Історії стареньких, які живуть у геріатричному пансіонаті

• Минулого тижня ми відвідали обласний геріатричний пансіонат у Петрикові, де знайшли притулок люди літнього віку з усієї Тернопільщини. Більшість з них страждає від «букету» хвороб, дехто прикутий до ліжка. Попри це, мешканців закладу не лякає старість. Вони не втрачають інтересу до улюблених речей та справ, радіючи кожному прожитому дню.
• Дві історії підопічних пансіонату, від яких сльози навертаються на очі, читайте у нашому матеріалі.

На даний момент в Петриківському обласному геріатричному пансіонаті справжню домівку знайшли 178 осіб. Це люди похилого віку та з інвалідністю. Про умови, в яких вони живуть, як минає їхній день та скільки коштів йде на фінансування закладу, «20 хвилин» писали у попередньому тексті.

Читайте також: Старість не вдома. У яких умовах живуть старенькі у геріатричному пансіонаті – ми перевірили (РЕПОРТАЖ)

Натомість у цьому матеріалі ми розповімо вам історії двох мешканців пансіонату – 86-річного Віталія Васильовича з Тернополя, який оселився тут понад двадцять років тому, та 83-річної уродженки Бережан Ганни Йосипівни, яка мріє, аби війна з російським ворогом якомога швидше закінчилась перемогою України. Якою була їхня життєва стежка, котра врешті-решт привела сюди? Чим захоплюються старенькі? На що скаржаться? Наші журналісти у них запитали.

Не розлучається зі своїм баяном

Наша розмова з ним стала першою серед ряду інших розмов з підопічними пансіонату. Мабуть, саме тому цей чоловік так запам’ятався. Охайний, в смугастій сорочці із застебнутими до самого верху ґудзиками, строгому піджаку та із туго зав’язаною краваткою, блакитноокий та з безмежно добрим поглядом. Чомусь відразу в голові виникла думка, що перед нами – вчитель. Принаймні, колись ним працював. Таке враження у нас склалось про Віталія Васильовича (надалі писатимемо пан Віталій). Він народився у далекому 1936-му в Тернополі.

Розповідає, що до пансіонату тридцять років мешкав у будинку на вулиці Карпенка. І дійсно, його доля тісно пов’язана з професією педагога. Чоловік тримає у руках баян, на якому помічаємо гравіювання «Молодечно» – старої білоруської фірми, котра займається виготовленням музичних інструментів. Цей баян у пана Віталія давно, і з ним дідусь останні роки ні на мить не розлучається.

– У 1962 році я закінчив музичний відділ Чернівецького педучилища (тепер педагогічний фаховий коледж – прим.). Дали мені направлення на Волинь. Поїхав до ОБЛВНО у Луцьку (обласного відділу народної освіти – прим.), а звідти на роботу у «шахтарське» містечко Нововолинськ. Там я працював вчителем музики довгі сім років, а опісля повернувся до Струсова (зараз село у Тернопільському районі – прим.), де жили мої батьки. Довго там не був, бо пішов служити моряком у флоті. Провів у Прибалтиці цілих 4 роки, – пригадує чоловік.

Повернувшись додому, пан Віталій створив власну сім’ю. З коханою дружиною душа в душу провели п’ятнадцять років, встигнувши відсвяткувати кришталевий ювілей. Виховали троє її синів від першого шлюбу. А потім медики поставили жінці страшний діагноз – пухлина головного мозку. За деякий час вона померла.

– Я залишився сам. Після її смерті до мене прийшла сусідка Мирося і каже: «Васильович, діти не ваші, квартира покійної дружини». Порадила звернутись мені у пансіонат в Петриках і поговорити з керівництвом, може би оселився там. Я звернувся до колишньої директорки Галини Павлівни. Вона без вагань погодилась мене прийняти, слід було лише пройти медогляд, – говорить дідусь.

Так пан Віталій знайшов тут прихисток на понад двадцять років. На стіні за ним висить багато роздрукованих фотографій. Їх, як виявилось, зробила й подарувала чоловікові француженка, коли пансіонат вперше відвідала делегація з Франції. На світлинах 86-річний тернополянин то займається на тренажері, то позує у компанії товаришів, то сидить за столом за грою у шахи. І звісно, як же без фото з улюбленим баяном. У цьому закладі йому знайшли хороше призначення. Пан Віталій грає та співає на концертах, які влаштовують для підопічних пансіонату. Він без перебільшень тут «зірка», без нього не обходиться жодне свято.  

– Зараз рідше на сцені. Минулої середи студенти з медуніверситету організували для нас виступ. Я теж на ньому три пісні заспівав. Повна їдальня слухачів зібралась. Навіть коли до нас артисти з обласної філармонії приїжджали, стільки люду не приходило, як у той день на мене подивитись, – всміхається пан Віталій.

Чоловік не упустив шансу заграти й для журналістів «20 хвилин». Послухали ми і куплет з української народної пісні, і традиційну «Літа минають». На запитання, чим займається в пансіонаті впродовж дня, дідусь відповідає: має безліч справ. То прання слід закинути, часто на баяні грає, а ще їздить до Тернополя на ринок.

– Купую там ковбасу. Але тепер маю проблему, бо не знаю яку брати! Вже мені сервелат набрид. Кажуть, що фінська є добра, львівська і варена любительська. Оберу ту, яка на вигляд смачніша і по ціні нормальна, – ділиться з нами планами.

Пан Віталій на завершення розповідає, що живеться йому тут добре, ні в чому потреби не відчуває. Єдине, жартує він, господиня на кухні не вміє зварити борщ.

– Не вміють тут борщ варити! А може вміють, але бракує компонентів! – вигукує дідусь. – Ну не вірю я, щоб та господиня не могла приготувати смачний борщ! Не обов’язково, щоб з м’ясом. Ви думаєте, у мене колись щодня було м’ясо? Ні. Зажарити цибульки, дати ложку смальцю чи шматок сала, кинути томатної пасти, фасольки – і виходить першокласна страва! – радить старенький.

У вісімдесят ще брала до рук косу

Після відвідин пана Віталія, ми відразу йдемо до кімнати Ганни Йосипівни. Вона радіє зустрічі з журналістами, каже, що намагається не упустити жодного шансу з кимось побалакати, розповісти щось про себе. Відеокамери взагалі не соромиться. Жінці 83 роки, але вона дуже енергійна та активна, все сприймає з гумором. До нашого приходу підготувалась: дістає свій портрет у молодості. Колись, сміється, була красунею, а тепер не хоче дивитись на себе у дзеркало. Та це все жартома. Направду, і не скажеш, що пані Ганні вже за восьмий десяток.

Жінка народилась у Чехословаччині. Виросла там. Говорить, що її матір була надзвичайно грамотна і заможна, а тато – виходець з бідної сім’ї. Коли радянські війська у серпні 1968 року вторглись до Чехословаччини, росіяни найняли маму як перекладачку, адже та добре знала англійську мову, і вивезли до України. Батько з трьома дітьми (маленькою Ганнусею у тому числі) поїхав за дружиною. Так родина оселились у містечку Бережани на Тернопільщині, де вкоренились.

– Я 42 роки працювала на одній роботі – технологом на маслозаводі у Бережанах. Свого коханого зустріла під час навчання у Львові. Він одесит. Ми побрались, народилась дочка. Якось поїхали до нього додому. Під час відпочинку на морі вони обоє потонули, – пані Ганна зітхає, пригадує ту трагічну днину. – Їх не стало, і я залишилась сама. Так, маю двоюрідних, троюрідних родичів, племінників, які раз на місяць мене провідують. Але вони молоді, в них робота-діти-навчання. А я весь час вдома. Шукала притулку, бо іншого виходу не було. 

В Петриківському геріатричному пансіонаті Ганна Йосипівна знайшла і омріяну опіку, й належний догляд, і файних колежанок. Тут вона мешкає вже три роки. Жінка скаржиться нам на проблеми зі здоров’ям. В нозі, мовляв, давно немає суглоба. Лікарі радили їй зробити операцію, та процедура коштує 150 тисяч гривень. Пані Ганна не ризикнула. Пояснює: роки беруть своє. А раптом кістка не приживеться, а раптом буде гірше? Особливо біль в нозі турбує бабусю вночі.

– Але добре, що я в пансіонаті знаходжусь. Тут про мене постійно піклуються. От нещодавно нога дуже боліла. Моя сусідка по кімнаті гукнула медсестру, та прийшла і зробила укол. Масаж дівчатка роблять мені. Зізнаюсь вам, як тільки я сюди прибула – ще косу до рук брала. Могла втерти носа будь-якому чоловікові. А тепер не можу, мушу ходити з милицями, – ділиться спогадами старенька.

Щоб не засиджуватись у кімнаті, пані Ганна регулярно виходить на прогулянки. Намагається щодня двічі обійти пансіонат. Це для неї неписаний закон. Два круги навколо закладу, за її словами, дорівнюють відстані у кілометр. Здолавши її, відпочиває. Ще обожнює на дозвіллі читати газети й книги. Раніше часто відвідувала бібліотеку закладу. Зараз себе в читанні обмежує, береже зір. Каже, що перенесла важку операцію через катаракту. Попри це, тепер бачить на 90%.

– В газетах мене найбільше цікавить, коли пенсію підвищать, – сміється 83-річна Ганна Йосипівна. – А ще хвилююсь через ситуацію в Україні, читаю і дивлюсь новини. Хочеться, аби наші хлопці швидше перемогли ворога і війна скінчилась!

Коли запитуємо у жінки, чи задовольняють її умови в геріатричному пансіонаті, жартує: біди тут немає! Тут чисто, раз на десять днів «баня» (процес, коли стареньким міняють постільну білизну), безоплатно забезпечили засобами гігієни, смачно годують. Особливо пані Ганна любить різні каші.

– Це найкорисніша страва для стареньких. Часто є м’ясо, немає обіду без котлети чи шматочка риби. Хто б сюди не приходив, був худий, а тепер отакий великий став, – розводить руками Ганна Йосипівна. – А чого ще хотіти старим людям?

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.