Тернопільські ліквідатори на Чорнобильській АЕС розповіли, як це було

Багато тернополян постраждали від аварії на ЧАЕС. Їх здебільшого примусово відправили в зону відчуження для тих чи інших робіт. Оскільки бракувало фахівців, часто керівництво відправляло у Чорнобиль молодих людей віком 18-25 років. Бували випадки, коли навіть матерів із декрету викликали, щоб забезпечити необхідну кількість робітників. Саме такий випадок стався з молодою медсестрою Ольгою Мальченко.

Викликали з декрету
Пані Ольга на той час жила у смт Поліське Київської області, працювала медсестрою у терапевтичному відділенні місцевої райлікарні. Однак на момент аварії жінка була у декретній відпустці, ростила двомісячного сина.

- Аварія на ЧАЕС сталася десь о першій ночі, і одразу ж по мене приїхала швидка з Поліської районної лікарні, щоб забрати на допомогу у лікарню, бо персонал не справлявся з обсягом робіт, - пригадує Ольга Мальченко.
- Коли я прийшла у відділення, де працювала, - продовжує тернополянка, - побачила лікарку з Прип'яті, яка до кожного підходила і наполягала, щоб пили йод. Мовляв, це єдине, що зараз реально може допомогти. Звичайно, ніхто не прислухався до неї, більше того, всі дивились на неї як на людину, яка несповна розуму.

Зі сходом сонця почали звозити у лікарню потерпілих від аварії. Коли вже забракло місць у лікарні, рятувальників гелікоптерами доправляли в інші міста, зокрема у Київ і Москву.
Після усіх тих подій пані Мальченко повернулася додому і зажила звичним життям аж до 8 травня 1991 року. Саме тоді її сім’ї надали квартиру в Тернополі, і вона з рідними одразу ж переїхала сюди.

- Нас відразу не переселили, оскільки ми жили на відстані 42 кілометри від реактора, - каже Ольга Мальченко. – Але ми були в зоні обов’язкового відселення, а наказ про це прийшов аж 30 грудня 1989 року. До цього часу ми були просто заручниками ситуації.

Документи зникли
Схожа ситуація склалася з тернополянином Іваном Макаруком, якого викликали з відпустки, щоб відправити у зону відчуження.
- На час трагедії, яка сталася на атомній станції, мені було 26 років, - пригадує учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Іван Макарук. – Я працював водієм в АТП 16-154, на той час був у відпустці. До мене додому вночі приїхали люди з моєї роботи і вручили повістку.
Того ж ранку пан Макарук був у дорозі до зони відчуження. Як він каже, жодної інформації про аварію не мав. Його керівництво сказало лише те, що їдуть робити дорогу.

- У зоні я пробув рівно місяць, з 9 липня до 9 серпня 1986 року, - каже Іван. - Жили ми у місті Димер на березі Київського водосховища.
За його словами, у зоні відчуження їхня група розширяла дорогу до 30 метрів для того, аби можна було привезти саркофаг для накриття реактора. Також робітники вивозили заражену землю на сховища. Загалом їх було 110 чоловік, зараз залишилося близько 40.
Тернополянина вразило те, що після повернення додому на роботі їм заявили, що усі їхні документи з автоколони зникли. Тобто доказів їхнього перебування у зоні зараження уже не було. Однак працівники з цим не змирилися.

- Ми тоді зібралися і поїхали в Іванківське шляхобудівельне управління, куди ми були відряджені після аварії на ЧАЕС – пригадує пан Іван. - Там виявилося, що документи цілі та неушкоджені. Папери, які засвідчують наше перебування у зоні відчуження, ми забрали і завдяки їм виробили посвідчення ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС.
Схожа ситуація зараз - із нашими військовими, які воюють на Сході, продовжує Іван Макарук.
- Ніякої подяки чи поваги до людей, які не лише ризикують своїм життя, а й віддають його, немає, - каже він.

Влада переконувала – все гаразд
- У день трагедії на ЧАЕС я працював лікарем швидкої допомоги у Копичинецькій лікарні, - розповідає один із учасників ліквідації наслідків вибуху на ЧАЕС, тепер уже пенсіонер Дмитро Круцкевич. - У серпні 1986 року після відповідного наказу мене відправили у зону аварії. На той час мені було 32 роки.

Як пригадує пан Дмитро, тодішнє керівництво не повідомило ніяких подробиць про поїздку. Сказали лише, що він їде у відрядження у Київську область.
- У Поліському я був уперше, провів там два тижні, - каже пан Круцкевич. - Виконували у лікарні свої прямі обов'язки - обстежували пацієнтів, спостерігали за ними, а за необхідності лікували.
За словами чоловіка, найбільше йому запам'яталося те, що була сильна спека. На деревах - стиглі яблука, груші, на полях дозріла городина, однак нічого з того не можна було не те що їсти, а й просто у руки взяти. Утім, жодних заходів безпеки не було. Потерпілі від аварії на ЧАЕС рятувалися, як могли. На підтримку тодішньої влади ніхто не розраховував. Навпаки, вона населення дезорієнтувала та переконувала, що все гаразд і радіація - у межах допустимих норм.

- Влада обманювала населення, - додає співрозмовник. - Найгірше те, що на смерть відправляли дівчат віком 20-25 років і хлопців-армійців, яким було ще менше -18-19 років.
З простими людьми, додає Дмитро Круцкевич, ніхто не рахувався. На підприємства приходили вказівки від керівництва про необхідну кількість людей на тому чи іншому об’єкті, і все.

- Я був ліквідатором другої групи, - розповідає тернополянин. - Декілька років тому при перегляді документів у Пенсійному фонді з мене цей статус зняли. Я хотів його поновити, однак там сказали, що паперів немає, і порадили їхати за ними у Поліське.  Але вони, напевне, забули чи не знають, що смт Поліське розселили і його виключили з облікових даних ще з 19 серпня 1999 року через високу радіаційну забрудненість внаслідок аварії на ЧАЕС.

Найгірше те, що і тепер ніхто не цінує життів простих людей, які віддають своє здоров’я і життя за державу, каже тернополянин.
 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google