Хто нам оголошує про прибуття-відправлення потягів. Погляд із дикторської тернопільського вокзалу

Дикторів на тернопільському вокзалі зараз чотири. Жінки почергово працюють то в дикторській, повідомляючи про прибуття та відправлення потягів, то в довідковому бюро. Найдовше з них працює Ольга Питляр (54 р.) - цього місяця минає 26 років, відколи жінка вперше переступила поріг дикторської.
Найбільше боялась проспати
У самій дикторській, куди нас проводить начальник квиткових кас Ірина Закалюк (42 р.) - доволі прохолодно, із відчиненого вікна добре видно весь перон. На робочому місці диктора - мінімум речей, трохи паперів, мікрофон та телефон. Доки за мікрофоном працює інший диктор, пані Ольга знаходить хвильку для розмови з нами.
- Як ви почали працювати диктором?
- Тут, у вагонному депо, працював мій чоловік. Я часто приходила до нього і чула, як гарно звучить голос диктора на пероні. Бажання того, щоб і мій голос колись так прозвучав, не давало спокою, аж поки не здійснилося.
Коли працювала перший день, - скажу чесно, не було жодної дикції. Я настільки боялася мікрофона, боялася, що щось неправильно скажу, що там, на пероні мене неправильно зрозуміють, щось наплутають... Адже на дикторові насправді лежить дуже велика відповідальність - він вказує всім пасажирам, що робити, керуючи їхнім рухом по перону.
Вдень - ще півбіди, а от вночі - ще більша напруга. У ті перші дні на роботі вночі я не відходила від відчиненого вікна дикторської - я вся була там, на пероні. Були навіть думки, що я не зможу працювати далі - ну не клеїться ніяк, не так мої слова звучать, як мали б. Але поступово змогла опанувати себе, перестала боятися мікрофона. І вже наступними днями трохи відлягло від серця, коли знайомі почали телефонувати, хвалити, що в мене дуже гарна дикція.
- Скільки триває зміна? Як звикали працювати вночі?
- Зміни у нас по 12 годин, денна зміна - з 8.00 до 20.00 та нічна - з 20.00 до 8.00, в тому числі маємо годину обіду. У перші місяці найважче було, звісно, ночами. Найбільше боялась проспати нічний потяг. Адже спати таки дуже хотілося, бо досвіду позмінної роботи на той час не мала. Але допомагала кава, відчинене вікно - коли холодно, то не заснеш. У перервах між поїздами ходила коридором чи спускалася до дівчат у довідкову службу - аби не сидіти самій і не задрімати, не дай Боже.
Потім звикла спати "за графіком". А зараз вже такий вік, що й спати не дуже хочеться. Навіть коли у відпустці чи маю відгул, то відіспатись не виходить.
- Чим зараз займаєтесь у перервах між потягами?
- Ці перерви недовгі, максимум хвилин 20, а якщо потяги спізнюються, а тоді прибувають один за одним, то й практично без перерв доводиться працювати. Коли ж є перерва - теж без діла не сидиш. Адже є й паперова робота - фіксувати час прибуття та відправлення, також потрібно постійно бути в курсі того, вчасно чи зі спізненням прибувають потяги, у тому числі й приміські. Якщо цього не знає черговий чи диспетчер, доводиться телефонувати на інші станції - Львів, Красне, Хмельницький, Київ чи Жмеринку. Тож "вільний час" між потягами минає дуже швидко.
"Сидиш як на голках"
- Пригадуєте найскладніші випадки на роботі?
- Не пригадаю точно, коли це було, але тоді шось сталося у Львові, і потяг, який мав прибути зі Львова о 16.14, прибув аж наступного дня о десятій ранку. Щоправда, я в ту зміну працювала в довідці, а не в дикторській, але ніч була дуже важка.
Пам'ятаю й випадки, чоли через завали в Ужгороді потяги на Сімферопіль та Одесу йшли з такими спізненнями, що ми навіть не знали, за яке вони число. Значні збої в графіку руху були й тоді, коли рвалися снаряди в Новобогданівці. А коли в Ожидові розлився фосфор, станція Тернопіль мала дуже велике навантаження, бо сюдою пустили й ті потяги, які йдуть через Красне.
Всі пам'ятають і випадок, коли в Тернополі перекривали колію в час Помаранчевої революції. Люди, звісно, не мали права цього робити, це було несанкціоновано. Врешті депутати з міським головою вговорили їх звільнити залізницю. А ми були поставлені перед фактом, що тепер маємо багато поїздів, що спізнюються, і мусимо підлаштовуватися до ситуації.
Але подібні випадки - це вже форс-мажорні обставини, на які залізничники вплинути не можуть. Так, добре коли все гладко, знаємо, що за розкладом має прибувати такий-то потяг, можна заздалегідь підготуватися, перепитати чергового по станції, зробити оголошення. А коли трапляються позачергові потяги, то сидиш як на голках, бо ж не знаєш, який поїзд йтиме наступним і через скільки часу.
"На довідці й хвильки вільної нема"
- Не набридала одна і та ж робота більш ніж за 20 років?
- Були можливості працювати в різних службах - і в касах, і черговою по вокзалу. Часом пробувала змінювати роботу, але завжди знову поверталася до дикторства. Це таки моє, тим паче колектив у нас дуже хороший, і з моїм безпосереднім керівником - Іриною В'ячеславівною Закалюк - склалися дуже хороші стосунки. А це в роботі важливо. Якщо керівник вміє знайти підхід до кожного, то в такому злагодженому колективі набагато легше працювати і проблеми вирішувати легше, якщо є порозуміння.
Зараз, до речі, я працюю також і в довідковому бюро, що на першому поверсі вокзалу. Адже диктори і працівники довідкового бюро - взаємозамінні. Ми почергово можемо працювати то в дикторській, то черговими з видавання довідок.
- Де важче працювати?
— У нічну зміну - в дикторській, в денну - на довідці. Особливо зараз, влітку, коли люди масово їздять відпочивати. На довідці зазвичай і хвильки вільної нема - з одним говориш по телефону, а інший вже стукає у шибку, по іншому телефону - дзвінок від керівництва, а до того всього ще й може "зависнути" комп'ютер. Але людей, що звертаються за довідкою, це не хвилює, їм потрібна інформація, і якомога швидше. До кінця зміни почуваєш себе якимось автоматом.
Зате вночі на довідці трохи спокійніше - десь після 23-ї дзвінків суттєво меншає. Але з'являються ті, хто їде нічними поїздами і хоче перепитати, з якої платформи потяг відправляється, чи не спізнюється та інше.
А в дикторській важче вночі. Загалом у Тернополі склався такий графік руху потягів, що основні, які відправляються зі Львова увечері, через наше місто проходять вночі. Буває, що на платформи заходить по два-три, а то й чотири потяги водночас. Тож на нас лягає велика відповідальність - аби вчасно перевести пасажирів на потрібну платформу, щоб потім її не загородив інший потяг. А це ж ніч, люди неуважні, незосереджені, сонні. Можуть почути одне, а сприйняти це зовсім по-іншому. До того ж, якщо потяг на станції стоїть лише 5 хв - це дуже мало. Це ж не 20-30, коли можна підійти на посадку не поспішаючи.
- Удома ви теж говорите таким дикторським тоном?
- Так, буває, що син чи невістка кажуть: "Мамо, ти кричиш! Мамо, тебе чути на вулицю! Ти не на роботі". Дійсно, з цим гучними диктоським голосом та суворими інтонаціями вже настільки звиклася, що часом забуваю "переключатися".

"Жодних жартів бути не може, адже наша робота пов'язана з безпекою людей"
- Траплялося помилятися на роботі? Чим вам це загрожує?
- Зі мною таких випадків не було. Але на випадок помилок у нас передбачені дисциплінарні стягнення, догани, працівника можуть позбавити премії. Щоправда, настільки серйозних випадків, за яких навіть могли б звільнити, на станції не було - люди дорожать своїм робочим місцем, адже це державна робота, яка дає багато пільг. Серед них - право раз у рік проїхати залізницею безкоштовно. А також - лікарняні, відпустки, оздоровлення, доплати за вислугу років, лікування у пансіонатах.
- Ви ці можливості використовували? Куди каталися залізницею?
- Ще як жив чоловік, то використовували. Їздили переважно у Прибалтику чи на Чорне море. А відколи я залишилася сама, то вже нікуди й не їжджу.
- Коли буваєте на інших вокзалах, прислухаєтесь до тамтешніх дикторів?
- О, звісно, прислухаюся. Одразу порівнюєш себе з ними, і те, в чому вони кращі, потім береш собі. От у Чопі зауважила, що там оголошували: "З третьої платформи проводиться посадка...". А в нас тоді оголошували не "з платформи", а "з колії". Думаю, справді, посадка ж не з колії... Багато таких моментів буває.
- А фрази, які ви олошуєте, - суворо регламентовані, чи диктор може додати щось своє?
— Тексти дикторам зазвичай готує начальник квиткових кас. І всі фрази, які затверджені начальником вокзалу, диктор змінювати вже не може. Заборонено використовувати й будь-які слова, що можуть бути незрозумілими людям. Текст має бути чітким і лаконічним. Жодних жартів бути не може, адже наша робота пов'язана з безпекою людей. Потяг - це не машина, і зупинити його, після того, як він рушить, можливо, але не легко і не швидко.
Диктор зі свого вікна бачить весь перон в обидва боки у бокові дзеркала. Адже він також стежить за тим, чи дотримуються пасажири правил безпеки на пероні. Буває, що люди там люблять просто прогулюватись. Але перон - не місце для прогулянок. Тоді ми робимо додаткове оголошення, наприклад: "Велосипедист, просимо звільнити платформу".

Біографія
Ольга Питляр народилася у 1955 р. в с.Бережанка Лановецького району. Закінчила Чортківське педагогічне училище. Працювала у 19-й школі м.Тернополя вчителем молодших класів.
Із 1983 р. - диктор вокзалу станції Тернопіль.