Партнер рубрики

Пережили бомбардування квартири і втекли з табору ворога: історія двох братів із Маріуполя

Поліна Дайнега , Наталія БУРЛАКУ , Вадим Єпур

Чотирирічний Назар та 17-річний Олександр на власні очі бачили, як виглядає пекло. Адже неможливо по-іншому назвати те, в що росія перетворила квітучий Маріуполь.
Хлопці пережили влучання снаряда у квартиру, втечу з російського табору та втрату батька. Про мрії говорять неохоче, адже бояться, що ворог вдруге може забрати відчуття спокою та дому.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Повномасштабне вторгнення родина Лісень зустріла у рідному Маріуполі. Про те, що росія вчергове розпочала наступальні дії на Україну пані Анна разом з дітьми дізналася через новини, а за кілька годин у місті пролунали вибухи. Жінка зізнається, спочатку не сприйняла це настільки серйозно, адже періодично вибухи лунали з раніше окупованих територій.

— Ми у пеклі живемо з того моменту, як розпочалася антитерористична операція на Сході України. Час від часу ми чули постріли та вибухи. То мої діти ще до 24 лютого 2022 року цікавилися, що це за звуки та ми з чоловіком їм пояснювали. Тому я думала, що вторгнення – чергове загострення ситуації в тій частині України, що далі ворог не буде проводити наступальні дії, — згадує пані Анна. — 24 лютого я із синами була вдома, а чоловік працював у Дніпрі. Чоловік одразу нам подзвонив, сказав зібрати тривожні валізки і повідомив, що повертається до Маріуполя, аби захистити наше місто від росіян. Я зібрала всі документи, гроші та речі першої потреби. Власного авто у нас не було, тому поїхати ми не змогли. А ми ще жили на лівому березі, поряд із заводом «Азовсталь». У нас з перших днів не вщухали обстріли, були заблоковані в’їзди та виїзди.

Відео дня

Новини Тернополя - фото з Пережили бомбардування квартири і втекли з табору ворога: історія двох братів із Маріуполя — Анна з маленьким сином Назаром та чоловіком Дмитром до повномасштабного вторгнення

Залишили суцільні руїни

З початку березня у місті поступово зникав мобільний зв’язок, а разом з ним й електроенергія, блакитне паливо та водопостачання. Ходити до магазинів чи аптек було небезпечно, тому рятували родину власні запаси їжі та допомога сусідів.

— У Маріуполі ми просто виживали як могли. На третій день вторгнення у нас повилітали вікна. То ми зі старшим сином Олександром закривали і ковдрами, і дошками. Уявіть собі, на вулиці мороз, а у нас холодні батареї і навіть не можна плиту увімкнути, щоб погрітися. Добре, що були харчі і діти не залишалися голодними. Нам пощастило, що мешканці будинку об’єдналися і допомагали один одному. За водою сусідські чоловіки ходили до джерельця і вже ділилися з нами. Наша квартира на першому поверсі, то швидко збігали у двір і готували якусь їжу на вогнищі, — розповідає переселенка. — Малий Назар дуже прив’язаний до мене, а ось старший Олександр став справжнім головою родини. Він перейняв на себе роль батька. Збирав дрова, розпалював вогнище, готував, постійно турбувався про мене і брата. Я йому дуже вдячна за мужність, за підтримку. У мене неймовірна дитина.

Старший син зізнається, найбільше у цей момент переживав за маму та трирічного брата. Хлопець розумів, тепер він за старшого і має зробити все можливе, аби врятувати їх.

— Коли мама мене розбудила і повідомила про повномасштабне вторгнення, то я спочатку не повірив, а потім почав перевіряти новини. Почав контактувати з друзями і як виявилося, частина вже виїжджала з міста. Дійсно, я допомагав мамі збирати тривожні валізки, постійно її підтримував. У мене був великий страх за маму та Назара. Як тільки почали бомбити, то я хапав його на руки та бігли в коридор. Я ж розумію, що у такий час мамі треба підтримка. Мої сльози нічим їй би не допомогли, — каже Олександр.

З болем в очах хлопець згадує і про довоєнний Маріуполь…

— До вторгнення наше місто відбудовували, постійно був розвиток. Маріуполь був особливо гарним ввечері, коли вмикали різні ілюмінації. Нам так класно було гуляти разом. Але зараз то вже не наше місто. Маріуполь весь чорний, Маріуполь горить. Якщо ось так згадати, то будинки були без вікон, навіть частково без стін. Всі дерева лежали, дитячі майданчики, клумби були в уламках від ракет, снарядів. Зараз у соціальних мережах часто можна побачити ролики, як типу відбудували Маріуполь. Але це ж неправда. Там все зруйнували. То місто руїн, місто на кістках», — наголошує 17-річний хлопець.

Снаряд прилетів, коли ми обідали

Розірвані дерева, чорні від попелу квартири та палаючі багатоповерхівки – за кілька тижнів від початку вторгнення російські військові перетворили яскравий Маріуполь на місто-привид. Зі слів пані Анни, кожне повернення з вулиці додому закінчувалося думками про можливий виїзд та евакуацію. Проте останньою краплею стало пряме влучання снаряда до їх квартири.

— Це було десь пообідді 19 березня 2022 року. Я зі старшим сином приготували їжу на вогнищі і тільки ми повернулися до квартири та сіли, почався сильний обстріл. Лунали гучні вибухи один за одним. Я тільки подумала про те, що треба рушити до підвалу і один зі снарядів влучив у нашу квартиру. Це була секунда, що ми навіть встати не встигли. Перший снаряд влучив у нашу квартиру, а ще два – в інші поверхи. Навкруги летіло каміння, шматки будівельних матеріалів, якісь речі, Олександру пробило голову. Міжкімнатні двері вилетіли і старший син накрив ними мене та Назара, врятувавши від уламків, — каже переселенка.

Попри рік часу, яскраво той фрагмент пам’ятає і Олександр. Нам розповідає, спочатку не зрозумів, що влучили саме в їхнє помешкання. Голова у хлопця боліла, а у вухах з’явився сильний шум. Та попри кровотечу на голові, він відразу побіг перевірити, як почувають себе мама та чотирирічний Назар.

— Все навкруги зруйноване, малий злякався. То я його взяв на руки, сів за шафу і накрив від пилу. Як тільки росіяни припинили обстріл, я почав допомагати мамі розбирати завали від влучання, для того, щоб можна було вибратися з квартири. До нас почали збігатися сусіди, залізли через отвір у стіні і допомагали вибратися. То мені вже перев’язали голову і ми спустилися до підвалу. Вночі росіяни знову обстрілювали наш будинок і в підвалі з’явилися тріщини. Ми дуже боялися, що плити просто впадуть на нас. Тому зранку вирішили самотужки евакуюватися з Маріуполя, — згадує хлопець.

20 березня родина вирушає до села Виноградне, що за п’ять кілометрів від Маріуполя. Саме у цьому селі колись проживали бабуся та дідусь Анни Лісень, тож дорогу жінка знала добре. Там вони попросили прихисток у першому ж будинку, де проживали до 13 квітня.

— Село Виноградне вже було окуповане росіянами, але його не обстрілювали. У селі нас прийняли взагалі невідомі люди, які виділили кімнату в будинку. Я їм вдячна, адже там ми трохи прийшли до тями, у сина загоїлася рана. Магазини також були порожні і щоб якось прогодувати дітей, то доводилося брати їжу в окупантів, — згадує жінка. — Я ще дуже переймалася за те, що хтось дізнається про військового чоловіка. Що це може зашкодити. Тому всі його документи я закопала у селі під деревом, а дітей попросила нікому нічого не розповідати. Мої діти мене розуміли з кожного слова. Назар бачив під час виходу з міста всі згоріли будинки, всі розірвані автівки, палаючі квартири. Він ніколи мені не казав, що хоче щось інше на обід чи втомився. Ми всі трималися разом і підтримували один одного.

Шлях від Таганрога до Тернополя

Єдиний шлях евакуюватися з окупованої Донецької області – до росії. Жінка вчергове наголосила дітям не розповідати про батька військового, а всі документи чоловіка сховала між дитячими речами. Коли вже дісталися місця фільтрації, то від жорстких допитів родину врятувало лише присутність малого Назара.

— Нас з села автобусами повезли до Донецька. Загалом було вісім автобусів і окупанти фізично не встигали оглядати речі кожного. То вони розділили пасажирів на дві групи: з дітьми та без дітей. У кожного брали відбитки пальців, фотографували, записували дані. Також вимагали показати телефон, але свій я сховала і показувала дитячий розбитий. Малий Назар дуже плакав, він боявся натовпу і не хотів перебувати з ними в одній кімнаті. У мене лише поцікавилися, звідки ми і чи є ще рідні. На що я відповіла, що ми з дітьми залишилися самі, а всі інші родичі загинули. Фільтрацію ми пройшли і потрапили до табору біженців у Таганрозі, — розповідає жінка.

Зі слів пані Анни, російські прихистки для біженців жахливі. Людей годують швидкою їжею, спати пропонують на розкладачках та ще й забирають українські документи.

— Мені люди в таборі сказали, що треба здати свої документи і тоді мають видати просто папірець російською мовою. Я не хотіла жити в росії, я боялася, що хтось може дізнатися про військового чоловіка. То я пішла до представників церкви, які приїздили з гуманітарною допомогою, і благала їх вивезти нас з цього табору. Щоб ми поїхали до Європи. Я пропонувала гроші, прикраси, але вони не погодилися. Я вже не знала, що мені зробити, аби виїхати звідси. Проте, наступного дня волонтери з церкви покликали мене до себе і дали квитки, кошти на проживання. Ми швидко зібралися і виїхали з ними. Я неймовірно вдячна їм, що допомогли вирватися з лап росіян, — наголошує переселенка.

Таганрог, Ростов, Санкт-Петербург та кілька годин до кордону з Естонією – шлях родини до вільного життя був непростим. Вони завдячують Богові та небайдужим людям за таку допомогу.

— Я була настільки щаслива, що ми вибралися живими з росії. Я навіть не вірила, що це реально. Коли в Естонії нам запропонували залишитися у таборі для біженців, то ми відмовилися і вирушили до Польщі, а вже звідти до Львова. У Львівській області на нас чекала мама чоловіка. Ми були неймовірно щасливі, що нарешті на вільній території України, нарешті ми зустрілися. Бо це був неймовірно складний шлях з купою випробувань, — додає жінка.

Старший Олександр пишається тим, що мама змогла вивезти їх з росії, що вони не залишилися там жити. А ось Тернопіль йому подобається.

— У нас навіть мови не було про те, що будемо залишатися в росії. Ви ж розумієте, що вони ненавидять наших захисників та їх рідних, вони могли б нас вбити. Та і взагалі – тато захищав нас від росії, а ми там залишимося? Та ні. Ми обов’язково хотіли повернутися в Україну. До літа 2022 року ми прожили у Львівській області, там я ще закінчив дев’ятий клас. А потім мама запропонувала переїхати в місто, щоб мені і Назару було краще. То ми дивилися квартири і коли вона знайшла гарний варіант у Тернополі, одразу переїхали. Я навчаюся вже в 11 класі школи №10 і мені комфортно. Зараз у нас ще з’явився урок про захист України, де ми вивчаємо важливі моменти та готуємося до строкової служби. Бо може статися ще й так, що мені доведеться захищати Батьківщину від ворогів. І треба вже зараз бути готовим до всього, — наголосив хлопець.

Замість обіймів лише поховання залишків

Про батька та чоловіка Дмитра Лісеня в родині розповідають з гордістю та сльозами на очах. Зі слів жінки, вперше Дмитро вирушив на порятунок рідної України від загарбників ще у 2014 році, коли російські військові почали обстрілювати та влаштовувати свої порядки у селі Широкине, що поблизу Маріуполя.

Тоді чоловік покинув роботу, залишив рідних вдома і вирушив до міста Бровари, де під час розподілу потрапив до військової частини 3002 Національної Гвардії України (Львів). Він кілька років був серед військових, але комісувався через стан здоров’я. Жінка зізнається, Дмитро завжди переконував, чоловіки мають захищати нашу державу.

— Можливо, це було і неправильно, але я вмовляла його не їхати до Маріуполя. Я казала, щоб він зв’язувався з командуванням своєї військової частини і вирушав до них. Але він вирішив зробити по-своєму. Востаннє ми бачили нашого тата 26 лютого 2022 року. Приблизно о 06.00 він приїхав додому, зібрав документи, поцілував мене та дітей і вирушив до військової частини. Так, молодший просив залишитися батька вдома, але він сказав, що йде його захищати від ворога. Я розуміла всі ризики, але завжди сподівалася на краще. Востаннє я з ним говорила 26 лютого ввечері, але телефонував він вже з іншого номера. Тоді повідомив, що він поряд з нами – на заводі «Азовсталь». І на цьому всі наші розмови закінчилися. Він так і не дізнався, що я вивезла дітей, що я їх вберегла, — каже пані Анна.

Коли у травні 2022 року оборонці Маріуполя добровільно виходили із заводу, родина Лісень намагалася хоча б десь побачити рідні очі. Десятки відео та дописів у соціальних мережах, але ні…

— Я не мала жодної інформації про перебування чоловіка. Я не знала, що з ним, чи він живий і де знаходиться. Тому зверталася до представників різних організацій, ми надавали всі необхідні матеріали для проведення аналізу ДНК. Постійно себе заспокоювала і сподівалася, що він у полоні росіян, що його підтвердять і обміняють. Проте першого березня 2023 року його підтвердили серед загиблих у Маріуполі. Як пізніше мені вдалося з’ясувати, загинув чоловік 15 квітня у 2022 році. Для дітей це дуже складно, адже вони хотіли обійняти батька, почути його голос, а не чекати поховання та ходити на кладовище, — каже жінка.

Зі слів старшого сина Олександра їхній батько – мужній, відважний, хоробрий і добрий. Саме батько залучав його до ремонту і навчав, як краще вчиняти у тій чи іншій ситуації. Олександр зі сльозами на очах зізнається, батька йому не вистачатиме все життя.

— Я завжди любив спостерігати за тим, як працює батько, як він робить ремонт. Навіть розетки разом з ним лагодили. Він мені радив, а я йому щось подавав. Ми також з ним ходили на рибалку, прогулювалися разом. Пам’ятаю, як навіть малому Назару тато показував будівельну техніку. Розповідав, як правильно користуватися. Я планував опановувати професію інженера-будівельника та паралельно вивчати IT-технології. Ми хотіли всі переїхати до Дніпра і там будувати своє життя, але не задалося. Зараз у мене немає мрій, я навіть не знаю, чого я хочу. Певно, найголовніше – хотілося б миру та спокою в Україні, — каже хлопець.

Найважче новину про смерть батька сприйняв малий Назар. Адже хлопець рахував дні до зустрічі з батьком і наголошував, що він незабаром до них повернеться.

— Він просить, щоб ми поїхали до тата. Я думала, що чоловіка вже поховають на військовому кладовищі в Києві і ми будемо їздити туди, але ще ні. Залишається приходити тільки до банерів, де є обличчя нашого рідного і розмовляти з ним хоча б так. Сини приносять татові квіти, спілкуються. Малий стає біля банера, торкається рукою до фото і розмовляє з татом. Назар – емоційний хлопчик. Він може виговорити, що хоче до тата, що сумує за ним. А останнім часом почав казати, що ненавидить росію, бо вона вбила його тата. Ні я, ні мій старший син такого не казали, але ж у свої чотири він все розуміє. Мені шкода, що діти зростатимуть без батька, — зізнається переселенка з Маріуполя.

Анна разом з дітьми планують залишатися у Тернополі. Родина розуміє, на звільнення Маріуполя від загарбників треба багато часу та сили. Та й після звільнення їм немає куди повертатися, адже квартиру та цілий район зруйнували вщент. Найбільше благають Бога про мир, про Перемогу та захист кожного, хто зараз на передовій.

Автор та редактор проєкту - Наталія Бурлаку
Автор тексту - Поліна Дайнега
Монтаж відео - Вадим Єпур