"Є люди, яким набагато важче", - незрячі Олена та Петро Деркачі

Прокинутись, зібратись, вийти з дому, дійти до зупинки, сісти в маршрутку чи тролейбус, зійти на потрібній зупинці, дійти до місця призначення. Здавалось б, що тут складного, звичайні дії, які ми виконуємо щодня. Та для людей, які не можуть бачити цей світ, це щоденні маленькі перемоги. 

У Тернопільській обласній організації "Українське товариство сліпих" (далі УТОС – прим. ред) на обліку є близько 1000 незрячих. У кожного своя історія, яка не залишає байдужим нікого. Кілька з них ми розкажемо у серії публікацій в “RIA плюс”. 

Читайте також: "Депресії не було ні в 25, ні в 60", - чоловік, який втратив зір 

Знайомтесь: Олена та Петро Деркач. І чоловік, і дружина родом не з Тернополя. Проте вважають себе тернополянами, оскільки живуть тут уже майже десять років. 
Сімейна пара уже кілька років на обліку в УТОС. Олені - 37, вона родом з Черкащини. У Тернополі проживає майже 9 років. Зір Олена втратила у п'ять років після травми. Вчилась у київській спецшколі для сліпих. Потім вступила у київський педуніверситет, за освітою – філолог. Її чоловіку - 42 роки. Він теж не з Тернополя: родом Петро з Старосамбірського району Львівської області. Зір втратив у 16 років теж через травму. Закінчив тернопільський економічний університет, юридичний факультет, кафедру соціальної роботи. Потім працював на підприємстві. Коли майбутні чоловік з дружиною познайомились, то не бачили одне одного. Але як виглядають – знають лише на дотик. 

Познайомились через друга

- Зі мною на підприємстві працював товариш Гріша і в нього була знайома, яка вчилась з ним у Львові, - розповідає Петро. – А раніше вона вчилась у Києві, там де і Оленка. Товариш познайомив мене зі своєю знайомою, а вона з іншими дівчатами і так я зустрів Оленку. І разом ми вже дев'ять років. 

Зараз подружжя без роботи. Жінка знаходить підробіток пишучи вірші чи твори на замовлення.  Чоловік пані Олени - Петро, за спеціальністю не працює. Він озвучує комп'ютери та телефони для незрячих. Також, подружжя отримує соціальну допомогу. 

Допомагає іншим незрячим

- Я стараюсь допомогти іншим незрячим людям адаптуватись до техніки, - каже Петро. - Озвучую комп’ютер, телефон. Є набір програм чи додатків, які я встановлюю. Є багато безкоштовних програм для озвучення телефонів, я знаю, які потрібні, які шукати.У мене вже є практика, чотири роки цим займаюсь, і я на дотик по пам’яті їх шукаю і встановлюю. 

Після встановлення потрібних програм чи додатків телефон починає озвучувати все те, що пише на екрані - графіку перетворює у звук.
Подружжя Деркачів добре знає, яка підтримка та допомога потрібна незрячим людям, бо самі щодня долають різні проблеми. 

Світ сприймають на слух і на дотик

Пристосуватись до нового образу життя після втрати зору, було складніше Петрові. Адже, Олена втратила зір ще у дитинстві. І, як каже жінка, пам’ятає кольори, якісь образи. Вона не може сказати, як пристосовувалась, бо завжди так жила.

- А я, коли втратив зір, то впав в депресію, отримав шок, - каже Петро. - Але я зір втрачав поступово. Наперед розумів, що не буду бачити, тому для мене це не було настільки страшно. Хоча все одно мені було тяжко. Я думав: а що скажуть люди, як буду ходити з паличкою, незручно, коли хтось буде вести мене за руку. Доводилось виходити з тієї ситуації, яка склалась. Я сів і подумав, що за мене ніхто нічого не робитиме. Я зрозумів, що мені потрібно йти поміж люди, а не ховатись.

Як каже пані Олена, їх з чоловіком в житті  тішить все те, що і кожну людину тай проблеми такі самі. 

- Ми маємо квартиру, а ремонт зробити немає за що, - каже жінка. – У когось є діти і їм потрібно вчити та давати все необхідне. Є багато ввічливих, співчутливих людей. Є грубіяни і доводиться перетинатись і з такими. Хтось допоможе, подасть руку, хтось скаже: «Куди ти сліпий преш?»

Хочуть доставку з магазину

Як каже пан Петро, на жаль, багато незрячих людей ховаються від суспільства та проблем. А він йшов до людей.

- Кожного дня буває по-різному, - каже подружжя. - Іноді немає кому допомогти. Наприклад, щоб приїхати на зустріч з вами, нам потрібно було когось знайти, хто б провів до зупинки, посадив на маршрутку. Якщо сніг, то важко і по звичній стежці до магазину дійти. Може так не можна говорити, але є люди, яким набагато важче. Ми не тішимось тим, що комусь тяжче, але так подумаєш: ноги є, руки є, а комусь гірше буває. 

Як каже подружжя, незрячим людям дуже потрібна підтримка від оточуючих. І не лише в тому, щоб довести до зупинки та посадити на маршрутку. 

- Колись у місті був магазин, в якому можна було замовити доставку продуктів на дім, - каже подружжя. - Зараз такого немає. А така послуга дуже б спростила життя незрячим. Нехай би вона не була безкоштовною, але вона дуже потрібна. 
 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google