"Депресії не було ні в 25, ні в 60", - чоловік, який втратив зір

Прокинутись, зібратись, вийти з дому, дійти до зупинки, сісти в маршрутку чи тролейбус, зійти на потрібній зупинці, дійти до місця призначення. Здавалось б, що тут складного, звичайні дії, які ми виконуємо щодня. Та для людей, які не можуть бачити цей світ, це щоденні маленькі перемоги. 

У Тернопільській обласній організації "Українське товариство сліпих" (далі УТОС – прим. ред) на обліку є близько 1000 незрячих. У кожного своя історія, яка не залишає байдужим нікого. Кілька з них ми розкажемо у серії публікацій в “RIA плюс”. 

Читайте також: "Є люди, яким набагато важче"

Знайомтесь: Юрій Дідик з Кременця. У Тернопіль чоловіка направили на роботу інженером, тут отримав квартиру. В 25 років втратив зір. Чоловіку - 60. Він працює з дітьми, навчає їх історії. Навчився готувати, а у своїй квартирі самостійно зробив ремонт і крок за кроком перетворює її на смартдомівку. У вільний час їздить на риболовлю і полювання та обожнює спілкування з цікавими людьми. 

Шукав себе

Із 14 років Юрій Займався спортивним полюванням. Під час одного з полювань чоловік отримав вогнепальне поранення і відразу втратив зір без жодних шансів на відновлення. 

- Але у мене не було депресії ні в 25 років, ні в 60, - каже пан Юрій. - Якось я прийняв цей удар досить легко. Але почалось зовсім інше, нове життя. Непросте. З великими перешкодами. Зрозуміло, що потрібно було думати про роботу, щоб життя проходило повноцінно. Бо втратив зір в розквіті літ.

Чим себе зайняти чоловік зрозумів не відразу. Цікавився, як живуть незрячі, хотів займатись цікавою  справою і зупинився на педагогіці.

- Я добре знав фізику і після втрати зору міг би викладати її в школі, - каже пан Юрій. - Але не мав педагогічного права. Щоб мати таке право, потрібно було закінчити педінститут. А для цього мені потрібне було направлення від міністра освіти.

Отримав другу освіту

І чоловік його отримав. Як розповідає пан Юрій, міністр освіти сказав, щоб він вибрав на території України будь-який навчальний заклад. Але було обмеження в напрямку: історія, література або юридична справа. 

- Я так подумав, що в юридичній сфері я не матиму клієнтів, - продовжує співрозмовник. - Між історією та літературою, я обрав історію. І поїхав вчитись відразу на другий курс у Волинський університет. Без вступних екзаменів. Закінчив заочне навчання за три роки. Потрібно було вчитись чотири роки, але я за один рік здав програму двох років. 

У навчанні Юрію допомагала його мама, начитувала на диктофон книжки та лекції. Акценту на шрифт Брайля чоловік не ставив. Після отримання освіти Юрій Дідик повернувся у Тернопіль. Пішов у міський відділ освіти, щоб працевлаштуватись

- Там мені кажуть, що зрячі вчителі шарахаються від школи, без пістолету в клас не можуть зайти, - каже чоловік. - Я кажу, що не знав такого, але тепер знатиму. І питаю, чи мені не покласти другий диплом, який я дуже важко здобував, на шафу. Якщо я вже осилив навчання, то якось і осилюватиму роботу.

Отримав роботу мрії

Чоловіку порадили піти у школу при обласній дитячій лікарні, яка була від 22-ї школи. Юрія така пропозиція влаштувала: там було менше дітей, ніж у звичній школі. Та й, як сміється чоловік, з пістолетом не тре було заходити у клас.

- Але це місце виявилось зайнятим, - каже пан Юрій. - І потрібно було чекати ще навчальний рік. Я забронював собі там місце. Але мені в той час подзвонили з УТОСу з Березовиці і запропонували роботу заступник директор. Я пройшов конкурс, але себе я там не знайшов. І похвалитись, що я вніс аж якийсь видий вклад, неможу. Мені ще важко було. Я робив перші кроки, як незрячий. Це зараз, після тридцяти років, в чомусь я може і віртуоз. А тоді мені було дуже непросто. Ледве витримав так рік і втікав, не в обіду всім незрячим. 

Через рік Юрій Дідик таки потрапив на заброньоване місце у школу. І, як каже чоловік, йому відразу стало комфортно. Мав півтори ставки - одну у школі при лікарні та ще пів у звичайній школі. 

- Я на той час був одруженим і потрібно було заробляти, - розповідає чоловік. - Я досі викладаю історію, хоча ніколи істориком себе не вважав. Більше люблю щось робити руками, майструвати. Мені подобалась моя технічна освіта та все, що з нею пов’язано. Коли батьки мене питали, яку професію обиратиму, то казав, що або лікаря або інженера. Тато був лікарем. Але я став інженером. 

Майстер на всі руки

Незважаючи на те, що Юрій втратив зір, чоловік досі поглиблює свої знання у інженерній справі. Половину ремонту у власній квартирі чоловік зробив власноруч. Також, чоловік приклав руку і до водопроведення, і до електрики. 

- Я хочу, щоб у мене була смарт-квартира і в побуті було легко, - каже чоловік. - Бо живу я сам і побуті непросто. Люблю майструвати, прибирати, дуже не люблю куховарити. Але біда заставила в куховарити, бо був одруженим лише сім років. Зараз за мною закріплений соціальний працівник, то щось простіше сам готую, щось складніше - мені готують. Такий мій сліпецький побут. Але мені у своїй квартирі, я як в раю. 

Юрій Дідик розповідає, що отримує велике задоволення, коли спілкується з цікавими людьми. І він задоволений, що в його оточенні таких людей багато і є справжні друзі. Інколи чоловік ще з друзями їздить на риболовлю. Це заняття для душі. На полювання теж їздить, але більше не полює. 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google