Ми маємо те, на що заслуговуємо, вважає співак і композитор Олександр Єгоров

Зламати цього чоловіка не змогли ані роки за гратами, ані тривалий період забуття. Більше того, співак досі готовий йти на експерименти...

- Ловлю себе на думці, що більше не хочу терпіти людей, які мене дратують, якщо вони, звичайно, не займають ключові "пости" в моєму житті, - каже Олександр Єгоров. – Але усвідомлюю, що і сам – не долар...

Цей досвідчений музикант, володар Гран-прі та призу глядацьких симпатій "Юрмали-90" гучно нагадав про себе, чесно розповівши історію свого драматичного життя. Він взяв участь у шоу "Голос країни. Все по-чесному", аби довести, що в Україні є багато талановитих співаків, яким за 40.

Утім, музика – не єдине, чим живе нині пан Єгоров. Адже Олександр - завзятий уболівальник київського "Динамо". Про це і не тільки він, не надто добираючи слова, розповів кореспонденту "20 хвилин" після знайомства у мережі Facebook.

- Скільки років ви провели за гратами, коли кинулися захищати матір?

- Цієї теми я не хотів би торкатися взагалі… Мене нині інше хвилює – робота, родина, країна. Я, звісно, - людина аполітична. Але коли чую неврастенічні крики на кшталт: "А давайте повернемо Україні статус ядерної держави!", то кажу: "А давайте на всіх на них просто голосно… пукнемо!". Ефект буде приблизно такий же, але статус врятуємо…

- У чому ж, на вашу думку, наша найбільша проблема?

- У нас немає ні асфальту на дорогах, ні комунальних послуг, ні медичного обслуговування, ні дошкільної, ні середньої та вищої освіти. Тобто таких, як належало б. Немає і соціальних програм для сиріт та інвалідів, людських пенсій, пільг ветеранам війни і праці, зарплат, на які можна було б гідно жити і утримувати свої сім'ї... А звідки їм узятися? Все розікрали!

Щойно пригадав одну картинку – з недавніх. П'яне бидло із недопитою пляшкою дешевого пива в немитій руці з чорною облямівкою під обгризеними нігтями дістало всіх пасажирів розмовою по телефону з криком, матами, жлобськими примочками. Я тоді прокусив собі губу до крові, щоб не порвати те лайно на ганчірки... У той момент зловив себе на думці, що я його фізично люто ненавиджу і нічого не можу з собою вдіяти. Мабуть, флюїди моєї ненависті були такі сильні, що бидло відчуло й інстинктивно відреагувало, вийшовши раніше, ніж йому було потрібно... Ще пару хвилин, і я не стримався б... Звідки їх стільки?

{photo_gallery id=1777|}

"Я люблю "Динамо" Київ!"

- Хочеться повернути розмову у позитивне русло. Ви з дитинства маєте хобі...

- Так, я люблю "Динамо" Київ. Правда, дикувато звучить? Адже до столиці нині всі команди їдуть по очки. Раніше їхали і молилися, щоб більше трьох не пропустити... Як на мене, Блохіну вже давно треба піти… Призначте мене тренером "Динамо"! Я розповім хлопцям про історію великого клубу, і вони мене почують. У крайньому разі, вийду і сам заб'ю - і не буде ганьби. Готовий працювати за 10% від платні Блохіна.

Але футбол я через це любити не перестану! Все одно куплю квитки на наступну цікаву гру. Собі і синам. Навіть дідуся із собою візьмемо… До речі, перемога над французами стала найкращим подарунком нашої збірної до мого дня народження!

- А що вам зараз найбільше не до душі?

- Я втрачаю друзів... Вони, як у дитинстві, відвертаються і біжать у сусідній двір, в іншу пісочницю. Туди, де грають начебто за їхніми правилами, а насправді обманюють. Руйнуючи мрії. Залишаючи в подиві. І в сльозах...

- Але ж втрачаєте ви друзів із інших причин. Скажімо, ви дуже болюче сприйняли втрату своєї подруги Оксани Хожай…

- І не тільки її. Багато друзів уже пішло… Розповім вам історію однієї мелодії. Багато років вона жила всередині мене, тривожила, не давала спокою... Я ніяк не міг придумати на неї слова. Не виходило. Уперше в житті. А потім мене осінило. Я прийшов до свого друга і музиканта - засновника і лідера гурту ManSound Володі Михновецького і розповів про ідею записати цей твір а капела і присвятити нашим колегам, музикантам, які передчасно пішли...

Геніальний і сентиментальний Вовка відразу ж перейнявся, зробив оркестровку, розписав її своїми акордами-красенями, взяв із собою двох колег і приїхав на студію... Так ми її й записали вчотирьох: Рубенчик Толмачов, Федя Марун, Володя і я... Навіть у страшному сні не міг собі уявити, що це стане однією з останніх робіт Михновецького. Через кілька тижнів після запису Володі не стало. На церемонії прощання з цим видатним музикантом України звучала ця композиція. Він сам заспівав реквієм по собі... "Пам'яті музикантів, які пішли".

Минули роки, біль від втрати трохи притупився. І я вирішив показати цю роботу людям. Неправильно, коли такі композиції припадають пилом у приватних архівах. Їх повинні чути люди, для цього такі твори і створюють. Людина доти жива, поки про неї пам'ятають…

- Ця мелодія така… проста, але красива…

- Ми із моїм близьким другом, композитором, піаністом, аранжувальником Олександром Сошальським часто ловили себе на думці, що демонстраційний запис зіграної і заспіваною зльоту пісні звучить краще і переконливіше, ніж "наворочена", багата оркестровка і, як результат, дорого зведена фонограма...

"Ми хочемо лайна!"

- Ви часом каменя на камені не залишаєте від сучасних "зірочок"…

- Ми у всьому винні самі і маємо те, що заслуговуємо. Відстійне відео стурбованої свиноматки з "кулька" Поплавського побило всі рекорди популярності за переглядами, а полотна майстрів роками припадають пилом нікому не потрібні. Ми хочемо лайна! В Інтернеті. На телебаченні. У душах. І ми його маємо. Попит визначає пропозицію...

Ми безповоротно загубили щось важливе, чисте і справжнє. Мені соромно називатися музикантом в країні, де порушені всі моральні та етичні принципи. Мені страшно, що на цьому всьому убозтві виростають наші діти. Ми самі допустили це. Їхнє "бабло" і наша байдужість перемогли все...

- Так, ваші дописи у Facebook іноді дуже гострі. Але був і дуже душевний відкритий лист до Костянтина Меладзе…

- Я звернувся до нього на "ти", так - простіше. Та й ровесники ми, практично. Він якраз тоді 50-річчя відзначав... Мені дійсно хотілося підтримати колегу. Я знаю, що таке, коли через твою помилку гине людина. Я живу із цим багато років. Кожен день засинаю і прокидаюся з усвідомленням цього факту. Не солодко. І це вже назавжди. Потрібно покаятися і змиритися, інакше можна збожеволіти. Життя поділяється на "до" і "після". І нічого не можна виправити. Стираючи зуби від безсилої злоби на себе, ти потихеньку стаєш іншим. А світ залишається колишнім. І ти розумієш, що ніколи не будеш в ньому таким, як раніше. Сам собі не дозволиш. І від цього світ починає розсипатися вже всередині. Спочатку йдеш в тінь. Поступово стаєш заручником власних сумнівів і розчарувань. Потім добровільним затворником. Пізніше соціальним ізгоєм. Так було у мене. Двадцять років самобичування. На це пішла вся молодість. Без залишку. Потім спохватився, але... поїзд пішов.

Я попросив його повернутися. Він потрібен. Його пісні, вірші, гармонії стали частиною культурного життя країни. Думаю, він - сильний, впорається. Переконаний, що так не тільки я думаю. Просто озвучив першим...

- До речі, як розцінювати те, що ви нещодавно погодилися стати виконавчим продюсером Чернігівської обласної держтелерадіокомпанії?

- Це, певною мірою, експеримент для мене. Моє завдання - підняти культурний напрям телебачення. Наразі мені це подобається…

Довідка

Народився 16.11.1967 р. у місті Кременчук Полтавської області. Композитор, продюсер, автор-виконавець. Вболіває за київське «Динамо», любить риболовлю і хорошу компанію.

Рішення про повернення до творчої діяльності прийняв 2 вересня 2009 року, а 15 вересня вже був готовий альбом «Іду по зимі». У нього увійшли п’ять композицій з попередніх років, і ще 8 були написані спеціально. Презентація альбому відбулася в кінці 2009 р. Нині продовжує співати і писати нові твори.

Одружений, має двох синів - Івана і Тимура.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.