Волинська трагедія: “політичні проводи”

Польські історики вже називають цифру 35 тисяч польського населення, постраждалих від “українського терору”. Особливих “успіхів” на цій ниві досяг “українець” Віктор Поліщук, який пропрацював багато років в українській емігрантській газеті (дехто вважає, що Поліщук також підпрацьовував в КГБ), а потім написав книжку, в якій звинуватив УПА у кривавих акціях проти поляків. Є й інші міфотворці, які до антипольських погромів приписують дивізію СС “Галичина”, хоча в силу її розташування, навіть при бажанні дивізія не могла проводити подібних акцій. Сьогодні ці міфи все більше педалює польська преса. І це не дивно. Тема “українського терору” на Волині почала активно експлуатуватись як відповідь на претензії українців щодо польського терору на Закерзонні у воєнний і післявоєнний період, а також компенсації більше 500 тисячам українців за збитки, завдані в результаті насильницького переселення. Хоча заперечувати, що були вбивства поляків українцями, також антиісторично. Проте, тут треба говорити про вбивства на ґрунті міжнаціональної неприязні, породженої низкою об’єктивних причин: 1) етнічна змішаність на Волині. Найстійкіші і найстабільніші — однонаціональні масиви. Досвід показує, що наявність національної “мозаїки” завжди є “міною сповільненої дії”; 2) польська окупація краю у 1920-1939-х роках була позначена серією антиукраїнських, антиправославних і антиселянських санкцій. Це і пацифікація, і боротьба з будь-яким виявом української національної ідентичності. Зауважимо, польська окупація була “молодою”, а молоді окупаційні режими відзначаються особливою агресивністю і нетерпимістю; 3) культивування в середовищі польського політикуму великопольських ідей; 4) українські антипольські акти значною мірою були відповіддю на дії мілітарних польських формувань в Закерзонні (на Холмщині і Підляшші у 1942-1944 роках було ліквідовано за різними даними від 4 до 5 тисяч українців) і на тій же Волині (у 1943 році лише у Грубешівському повіті поляки спалили 52 села і вбили 4 тисячі українців); 5) польсько-українське протистояння вдало підігрівалося німецькою адміністрацією та спецслужбами. Фактично, саме на німцях лежить відповідальність за те, що будучи державним (хоч і окупаційним) режимом на Волині, вони не зупинили кровопролиття; Врешті, під прикриттям політичних, національних гасел часто діяли кримінальні елементи, мародери з метою збагачення, і їх також списують на конто українців. Мусимо відзначити, що трагедія Волині — не організована акція. Це стихійний рух, який часто у переломні історичні періоди виливається в жахливі і людиновбивчі акти. Покладати тепер відповідальність за вбивства на УПА, ОУН абсолютно недоречно і антиісторично. Принаймні, відома відозва ОУН до поляків, датована липнем 1943 року про необхідність не конфлікту, а міжнаціонального миру, але очевидно, не на засадах Польщі “од можа до можа”; відомі також листівки ОУН із закликом припинити кровопролиття. Покладати відповідальність за смерті польських “цивілів” треба насамперед на польську владу, яка спровокувала подібні акції. І сьогодні, коли відзначають 60 років трагедії, на лаві підсудних історії має сидіти польський окупаційний режим, який не розрахував своїх претензій і потенцій. Народовбивство не може бути ніколи оправданим. Злочин проти людства не має терміну давності. І хочеться вірити, що польське суспільство дійде до розуміння, що трагедії 1943 року можна було уникнути, як можна було уникнути Хмельниччини чи Коліївщини, якби Польська держава вела себе адекватно. P.S. ...Свого часу поляки прийняли правила гри Німеччини — і взяли участь у “розборі” Чехословаччини 1939 року, забравши собі Цешинську область. Через кілька місяців за цими ж правилами гри Німеччина і СРСР провели “розбор” Польщі. Історія не терпить подвійних стандартів.... “Трагедія — у збройному розв’язанні...” Генріх Стронський — голова Польського культурно-освітнього товариства в Тернополі, доктор історичних наук, зазначив, що висловлює свій погляд на події, котрі відбувалися на Волині у 1943 році, не тільки як голова польського товариства, а й як історик. “Поляки не примушують українців вибачатися, — сказав він нам. — Президент Кучма й український народ хай чинять так, як їм підказує власне сумління й розуміння історії. Я нещодавно повернувся з Польщі. Там 60-та річниця Волинської трагедії жваво обговорюється, всі згадують ці драматичні події. Як-не-як тоді загинуло від 60 до 100 тисяч поляків, переважно дітей, жінок, старців, незахищеного цивільного населення. Живуть ще люди, котрі були свідками трагедії й втратили своїх рідних й близьких, майно. Кілька днів у Польщі я гостював у пані Ядвіги, котра колись мешкала під Торчином. Воїни УПА вбили її батька, а сусід-українець вчасно попередив решту сім’ї і допоміг втекти. Схожих випадків тисячі. І таких людей треба розуміти, адже ця сторінка історії їх болить”. Зі слів Генріха Стронського, причини прикрого українсько-польського конфлікту треба шукати в тих реаліях, які мали місце напередодні та в роки Другої світової війни. Як показала історія, тоді бракувало тверезої політичної розваги і спроб примирення з обох сторін. Фактично, обидві сторони опинилися в програші, бо на тих територіях, на які вони претендували, запанувала радянська влада. “На жаль, кривди українців з боку поляків на території нинішньої Польщі також мали місце, — зазначив пан Стронський. — Оскільки тоді торжествував принцип “око за око, зуб за зуб”, і вся трагедія польсько-українських стосунків полягала у тому, що не було ані сили, ані способу знайти інші, крім збройних, розв’язання цих стосунків”. Ми — нинішнє покоління можемо мати претензії до своїх попередників, які так чи інакше розвязували взаємні стосунки між нашими народами. Шкода тільки, що цей тягар історії мисумо сьогодні нести на своїх плечах. Президент Польщі Олександр Кваснєвський у 1997 році публічно вибачився за акцію “Вісла”, сказав голова польського товариства, й однозначно кваліфікував її як злочин комуністичної влади проти українського населення Польщі. Пан Стронський вважає, що не треба копатися в ранах минулого, краще залишити історію для об’єктивних істориків. До речі, пані Ельжбета Махате з Кракова, присутня на час нашої розмови у цьому товаристві, на запитання, що їй відомо про УПА, сказала, що упівці мають славу загону, що сіяв смерть і терор, робив злочини проти людей. Її молодша колега — Дорота Кручек сказала, що вона теж чула про негативне трактування УПА... “Нам вибачатися немає за що...” На думку голови Тернопільського культурно-просвітницького товариства “Надсяння” Йосипа Свинка, вибачатися українцям немає за що. Повинно бути примирення. Треба подати одне одному руки і щоб більше схожі трагедії не повторювалися, бо проливати кров і ворогувати більше не можна. Адже з нашої ворожнечі, за його словами, скористається третій ворог. “Це наші споконвічні землі і поляки на них знущалися над нашими людьми. Німці на Волині створили “гранатову поліцію”, яка допомогла ляхам знущатися над українцями”, — каже він. Поляки стверджують, що на Волині було знищено 80 тисяч представників їх національності. Однак українців там було знищено не менше, серед них було закатовано 60 священиків. У 1945-1946 роках з історично українських земель Перемишльського князівства під страхом смерті українці були вигнані на територію УРСР. “Наші історики, президент, парламент, які хочуть залагодити ці справи, нічого про це не знають, оскільки це тривалий час замовчувалося, — зазначив пан Свинко. — Поляки хочуть, щоб українці просили прощення у них за Волинську трагедію, а про те, яку поляки робили кривду українцям на їх історичній землі, мовчать”. На його думку, поляки українцям на західноукраїнських землях, Волині та Правобережній Україні загалом за час свого панування зробили у стократ більшу кривду, аніж українці полякам. Історія однієї трагедії “У храмі було повно крові...” Із 482 тисяч переселенців із Польщі близько 200 тисяч, тобто практично кожен 7 житель, нині мешкають на Тернопіллі. За даними польських авторів, тільки у Карпатському передгір’ї (від Перемишля до Сянік) було знищено повністю 19 українських сіл. Нині у багатьох місцях на цій території люди не живуть, все заросло лісом. Залишилися тільки могили і цвинтарі, плодові дерева від колишніх садків та дзвіниці із напівзруйнованими храмами. 10-11 травня товариство “Надсяння” планує традиційну поїздку на могили загиблих українців на теренах Польщі. Перше масове знищення українців у Польщі відбулося у селі Павлокома, що неподалік Перемишля. Людей зігнали до церкви. Чоловіків змусили копати ями, біля яких їх згодом розстріляли. За списком, тоді було вбито близько 370 осіб. 40 жінок залишилися живими і більшість з них переселилися на Теребовлянщину в села Сущин і Лошнів. У Павлокомі, що у Польщі, нині височіють чотири братські могили загиблим. Очевидиця трагедії у Павлокомі Євгенія Барбарик — мешканка Лошнева, згадує у своїх спогадах, що зберігаються у товаристві “Надсяння”: “У храмі було повно крові, батьки лежали без рук і ніг. Ксьондза Лемця за те, що він почав сповідати і причащати людей перед смертю, замордували. Вони прив’язали його до коня і гонили того досі, доки отець не дійшов. А потім кинули його мертве тіло під ноги дітям і вагітній ємості, котра молилася біля престолу...” У 1945 році ще жорстокіший акт вандалізму поляки здійснили у селі Піскуровичі. Людей зігнали у церкву і там вбивали. Загалом було знищено понад 400 українців.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.