“Два в одному” по-польськи

20 ХВИЛИН

У таборі біля містечка Мєльно “юні пожежники” з Тернопілля купалася в Балтійському морі, вчилась гасити вогонь і терпляче стояли на варті. А заодно знайшли і нових друзів з Польщі.

На три тижні у наметове містечко дітей працівників пожежної охорони запросили колеги з країни-сусідки. Перебування там було неначе “два в одному”: відпочинок і муштра.

Дітвора з Польщі й України зустрілася в місті Катовіце на півдні Польщі. Переночувавши у монастирі, усі відправилася на екскурсію містечком.
Візитівка Катовіце — музей-село просто неба. Хіба ми могли туди не зайти? Автентичне польське село майже нічим не відрізняється від українського: дерев’яний млин, будинки із гір та підгір’я, старі ремісничі хати. Наче у Львові “Шевченківський гай!” — ділиться враженнями співробітник центру пропаганди обласного управління МНС Оксана Шимків.
Жирафу діти назвали Марусею
Має Катовіце й свій зоопарк. Безперечними фаворитами цього “царства звірів”, а заодно й улюбленцями малюків є сімейство жирафів.
Всі жирафи трималися гуртом (стадний інстинкт, як-не-як!). Лише одна, найсміливіша й, вочевидь, найпривітніша з них, підходила майже впритул до людей, — пригадала жінка. — Побачивши дружелюбну тварину здалеку, малеча дуже зраділа. А потім почала інформувати новачків: “Погляньте, он наша Маруся...” Виявляється, раніше, коли діти були в зоопарку, то придумали кличку жирафі!

Маруся, артистична та розкута, не давала ані на хвилину нудьгувати. Найсміливіші з “фанатів” жирафи зривали гілочки з куща і годували ними тварину. Не менш привітними були й бурі ведмеді. Вони залюбки позували до фото, махали лапами туристам. А коли було потрібно, то сиділи на камінні нерухомо, наче професійні моделі. Інші тварини — слони, носороги, олені, козулі та лані — почувались в зоопарку, як на волі.

Відео дня

Замість Вови кликали... Боба
Щоб дістатися в наметове містечко на узбережжі Балтійського моря, “міжнародній збірній” довелось пересікти всю Польщу. Табір знаходився на півночі країни, за 15 хвилин пішки від містечка Мєльно.
Дітей одразу розселили по палатках і поділили на групи — плутони, — розповідає Оксана. — Найбільше уваги звертали на муштру: підйом о 7.45, зарядка, сніданок о 8.50 і далі за планом. Майже щодня в дітей було навчання — як практика, так і теорія. “Юні пожежники” вчились гасити пожежу, прокладали смугу із пожежних рукавів. Адже в кінці в них був екзамен.
Хлопці щовечора заступали на варту — стояли по двоє при вході у табір. Для чергування діти обирали собі пару. Один з наших хлопців написав українськими буквами в списку: “Діма і Вова”. Поляки “Діма” прочитали добре, а друге ім'я — трохи гірше. Коли настав час чергування, вони щодуху гукали Володю: “Боба, Боба, а йди-но на варту!”
Коли збудили, думали, що кара
Дітям, які приїхали у польський табір вперше, довелося вчити мову “на льоту”: лінійка — “апель”, зарядка — “заправа”, а табір – “обоз”. За кілька днів все пішло, як по маслу.
Не обійшлося й без мовних курйозів. Одного разу кажуть нам поляки: “Зустрінемося після коляції”. Такого слова ми досі не чули й почали “сушити” собі голову і припускали то одне, то інше, — пригадує жінка. — Пізніше з’ясувалося, що то… вечеря.
На коляцію поляки готували усіляку смакоту. Якось зварили і русских пірогів. Українці дивляться: вареники з сиром. Питають в кухаря: “Хіба то є русскі піроги? Це ж наша, українська страва! А дайте нам до них сметани!” Поляк цьому дуже здивувався, бо звик поливати вареники маслом.
Напередодні Івана Купала ми домовились з поляками про святкування. Кажемо: “У нас в Україні є звичай такий. Давайте зустрінемо світанок”, — продовжує Оксана. — Опівночі дітей розбудили. Однак про “плановий” алярм знали не всі. Діти питали, чи, бува, не провинились. Адже коли вони не спали після 22.00, тобто порушували “тішу ночну”, то діставали якесь “покарання”. Наприклад, носили пожежний рукав, стояли декілька годин під прапором або ходити навприсядки, тримаючи руками п'яти.

За три тижні польсько-українська “збірна” здружилася настільки міцно, що не хотіла сідати в автобус й прощатись.