Присвячується усім побратимам-страйкболістам

Нещодавно розмовляв зі своїм малим, щодо того, чого б йому хотілось в житті для повного щастя. Бо, ніби, дитина нічим не обділена. Дмитро трохи пофілософствував на зрозумілі теми сімейних стосунків, потім щодо своєї маленької сестрички, потім щодо війни, а потім сказав, що хотів би ще раз приїхати на Донузлав, щоб поплавати з дельфіном. На мій подив згадав, як звати дельфіна – Ян!!! 3 роки тому, ми скористались «блатом» ( знайомством з тодішнім міністром курортів і туризму Криму, Олександром Лієвим), і влаштували малому купання з дельфіном на Донузлаві. Емоцій було стільки, що це дійсно важко забути. Коротше, малий жалівся, що «через тих руських» не може зараз зустрітись зі своїм другом дельфіном.
Думаю, для багатьох, хто був так чи інакше пов’язаний з Кримом – це найменша з проблем.
Але сама розмова завернула мої думки у русло того, а чого ж мені бракує останніх пару років?
А я, по натурі своїй, доволі ліниве створіння, хоч і веду активний спосіб життя і намагаюсь встигати на кількох фронтах, в прямому і переносному сенсі. Я тішуся в роботі, маю можливість пару разів на рік вирватись як не на море, то в Карпати. І ніби все ок, але по тій розмові я зрозумів, чого мені бракує.
Страйкбол!
Хто не в курсі про що мова – то погугліть! Я долучився до цього виду спорту десь в межах 2007-2008-го років. Спочатку це була цікавість, ігри «на прокат», трішки «маклаудства». Була певна романтика процесу: купа здорових мужиків з муляжами зброї, які бавляться у війну. Всі як один – Рембо в мініатюрі! Ми ділились на команди, вимахувались один перед одним екіпіровкою, тюнінгом своїх приводів (зброї), десь знаходили піротехніку, вантажівки і джипи для реконструкції. Спочатку захоплювала картинка, антураж… а потім захопила атмосфера. Страйкбол - це гра чесних людей. Я зрозумів це, коли в Тернополі з відстані десь у 150-т метрів «виніс» чергою 2-х суперників. З такої дистанції ти просто фізично не можеш побачити чи влучила 6-тиміліметрова кулька у противника. Але 2 мужика, через кілька секунд після черги, підняли вгору руки, одягли на голови білі пов*язки і пішли в «мертв’ятник»! Для мене це було великим прикладом і з тих пір жодного «маклаудства»!
Я завжди сахався від екстремальних видів спорту. І кожного разу коли Саня Педан валив на сноуборді по чорних трасах чи розказував мені про свої досягнення у кайт-серфі, я кричав йому, що він баран, бо не думає про свою родину, бо, мовляв, ногу підвернеш і випадеш зі «струї», а в тебе донька, а ти сім*ю годуєш… Саня постійно ржав і питався: «а ти зі своїм страйкболом не такий самий?».
А воно якось не помічалось. На кожній грі хтось вивихав ногу, хтось ламав ребро, комусь кулька пробивала щоку наскрізь, сам, в добривідському кар*єрі на Тернопільщині, приземлився так, що ніготь на великому пальці ноги одразу «пішов спати» і по сьогоднішній день не відріс. Подібні речі вважались чимось буденним. Кров витиралась і заливалась спиртом, іноді внутрішньо. А весь негатив гасився за опівнічними посиденьками коло вогнища з кулішом. З гітарами. З байками.
У 14-му році багато страйкболістів поповнили ряди бійців по обидва боки фронту. Нажаль. Нажаль по обидва. Знаю тих, хто потрапляв в полон. Знаю тих, хто загинув.
3-4 серпня минуло 3 роки з моменту, коли я востаннє бігав з РПК, як страйкболіст. Смішна була гра тоді на Буковелі. Я здобув конверт від кур’єра, а на підході до бази мене свої ж і «винесли»)). Я досі не розумію, як кремлівські боти не нарили по мені фоток з тої гри, а ми там по мотиву «Бродівського котла» грали, відповідно 3 сторони: РА, УПА, СС «Галичина»))).
Потім було ніколи, а потім Майдан, війна… і, відверто кажучи, навіть коли десь хтось пропонував долучитись до гри… я не міг. Тому що приїжджав до хлопців на «передок» і бачив, що бійці екіпіровані гірше, аніж ми, страйкболісти. Тоді ж, в 14-му, частина екіпіровки пішла на фронт: бєрци, розгрузка, тактичні окуляри, наколінники… Та й бігати з муляжами «калашів» по горах, степах чи «урбанах» і гратися у «войнушки» в той момент, коли інші хлопці робили це в реалі, зі справжньою зброєю в руках і гинули за Україну… коротше кажучи, на страйкболі було поставлено хрест!
Залишилась тільки мрія: колись, коли все скінчиться, зібратись зі старими друзями десь в лісах, з палатками, побігати по лісах своїх 20-30 км, потім ввечері сісти коло вогню, підняти чарку, закусити добрим пловом, поспівати…
Пост присвячується усім побратимам-страйкболістам, котрі в скрутну годину для держави, поміняли «привід» на зброю. Котрим команда «до бою» - не гра, а частина їх життя і складова великої мети: оборона Держави і захист українського народу!
P.S. В диких і далеких архівах відкопав розкішне відео прийому мене, хорошого, в ряди бійців страйкбольного клубу «Каскад» (Тернопіль), на закритті сезону під Києвом. Побратиму Нео дяка за те, що воно є. Так, це дуже боляче, коли тобі по ляжках луплять з відстані у 5-10 метрів зі всього, що є на руках. Але, що поробиш, шеврон «Каскаду» здобувався тільки так!
P.P.S. Звертаюсь до усіх засобів масової інформації!!!! Я замахався контактувати з вами з приводу поширення чи копіювання моїх постів у ФБ на ваших сторінках з дебільними заголовками!!! Це пост спогадів, пост про біль і про мрію! Це пост про моє особисте! Будьте ласкаві, не розміщуйте на ваших ресурсах моє відео із заголовками «В Сергея Притулу стреляли!», «Шок!!! Притулу расстреляли», «Сергей Притула мечтает о временах, когда он опять сможет убивать» і т.д. Спробуйте бути журналістами, а не ублюдками, які виконують план по захОдах юзерів на вашу сторінку.
Дякую!