Пошук однодумців є основною ціллю моєї активності у фейсбуці. Мені нецікаво просто транслювати в односторонньому порядку якісь думки чи позиції, як радіотранслятор, без отримання позитивного або розуміючого фідбеку.
Тому я не зовсім розумію критики формування інформаційних бульбашок, мовляв, ти обклався однодумцями, сидиш собі у вежі зі слонової кістки і не бажаєш виходити і бачити, шо за нею все зовсім не так. Та мені якось байдуже шо там за нею – я не зроблю нічого корисного і продуктивного, вийшовши за межі своєї бульбашки, лише зруйную або покалічу себе.
Я взаємодію зі світом своєю інформаційною бульбашкою. Моя бульбашка – це клітина. З оболонкою, цитоплазмою, ядром та іншими мітохондріями. Структурна самодостатня частинка великого організму. Її завдання – якісно взаємодіяти з іншими інформаційними бульбашками і в ідеалі правильно ділитись у майбутньому. Додаючи сенсу.
Саме тому мені у соцмережах важливо не демонструвати себе, а шукати того, хто мислить так само як я або краще за мене. Або взагалі такого, хто мислить настільки кльово, масштабно і цікаво, що прочитавши чи послухавши його, я захочу бачити світ так само. Захочу, щоб його думки стали моїми. Не присвоїти їх, а засвоїти.
Боротьба із самотністю та пошук однодумців – чи не найкраще, що дають нам соцмережі. Із самотністю не фізичною, бо люди тут усі ми несправжні, звісно. Та й фізична дрібніша із двох видів самотності. А з самотністю ментальною, а думки, позиції та світогляди тут самі найсправжніші і їх складно сфальшувати. На власні думки не накладеш фільтрів, як на фото, а за чужими цитатами вічно ховатись не вийде.
І саме тому не потрібно гнатись просто за цифрою друзів чи підписників, будь-яких, котрі тебе не розуміють, активно хейтять або просто терплять. Парадоксально, але ріст не зовсім твоєї аудиторії лише підсилює відчуття самотності.
І у пошуку своїх важливо дотримуватись простого правила активізації процесу, яке я недавно почув на ютуб-каналі «Акціонерви»: хочеш знайти однодумців – почни говорити першим.
