Але це воістину круто — такий масштаб, калібр та емоційний шал обговорень і чого – тексту! Тексту, Карле! Навіть не фотографії)) Україно, чи це ти?)
Скільки людей відчули в собі раптову і, я абсолютно упевнений, щиру потребу якось синхронізуватись із текстом і висловитись про нього. Байдуже в який бік, але важливо, що не були байдужими. Не пройшли повз, не проскролили, не зіґнорили.
І навіть критика чи недоброзичливі відгуки — вони здебільшого про те, що люди би хотіли краще взаємодіяти із цим текстом. Уважніше почути, більше подумати, краще написати. Отримати кращі оцінки) Диктант сам по собі зрушує у нас щось невротично-шкільне і трохи ретравматизує) Але сьогодні було набагато більше, аніж це.
Коли взагалі востаннє була така масова увага до фактично побутового тексту українською, який не політичний і не про томагавки? Вона взагалі коли-небудь була?
Українському суспільству нарешті є діло до текстів українською. Не просто діло — щирий інтерес, непідробні ревнощі і відчуття важливості для себе. Якщо це не українізація, тоді я навіть не знаю що вона взагалі таке. Цілий день сьогодні у своїй історії українці прожили комами, діалектами, дикцією, правописом і культурними алюзіями. І це посеред війни, на секундочку. Виділили окремий день на листок із текстом.
Якщо українське слово вже здатне доволі щільно закрити нас хоч на день від зла і деструкції, то воно вже ого-го як виросло і зміцніло. Збільшилось у масштабах.
Якщо один маленький аркуш рукописного тексту українською приковує до себе увагу сотень тисяч активних, культурних і освічених — то це багатого варте. Дуже багатого.
Те, що ми сьогодні спостерігали — феноменально. І водночас ми вже в історичному процесі, коли феномен поволі стає нормою. Буденністю. Ще два-три таких диктанти і ми позіхатимемо на все українське навколо, бо це ж нормально, наче. А шо, хіба так було не завжди? Не було, не було.
Дякуємо і авторці, і дикторці за те, що подарували нам один день за відчуттями як ніби це було завжди.
