Не знають, куди повернутись. Три історії переселенок, у яких війна забрала домівку (ВІДЕО)

• За останні пів року Петриківський обласний геріатричний пансіонат став новою домівкою для 30 вимушено переселених осіб із областей, де тривають бойові дії. Спілкуватись з ними непросто, ледве стримуєш сльози, бо люди покинули рідні міста й війна розлучила їх з найріднішими. Вони опинилися сам на сам зі старістю.
• З переселенками, які знайшли прихисток у пансіонаті, журналісти «20 хвилин» поговорили про минуле, щасливі спогади з мирного життя й те, що найбільше болить…

«Я дуже боялась покидати Слов’янськ»

28 жовтня виповнилось пів року, як Раїса Олексіївна мешкає у геріатричному пансіонаті. Вона переселенка з Донеччини, з міста Слов’янськ. Жінка двадцять п’ять років пропрацювала на одному місці – була продавцем у дитячому кафе. Розповідає, що обожнювала свою роботу, тішилась, продаючи малюкам морозиво і спостерігаючи, як квітне усмішка на їхніх обличчях. А далі вийшла на пенсію, почали турбувати різні хвороби. Особливо важко боротись з остеопорозом (крихкість кісток). Наразі пані Раїса пересувається на милицях.

У 2014 році вона вже витримала евакуацію. Тоді Раїса Олексіївна рятувалась від російської агресії разом з донечкою та онуком. Коли ситуація на Донбасі покращилась, сім’я повернулась додому. У 2022 році літній жінці знову довелось згадати, як це – боятись за життя й безпеку близьких. У Слов’янську вона залишалась протягом двох місяців вторгнення, трималась до останнього…

– Я думала, що місяць-два, і росія відступить. Але так не сталось. Вони дійсно ненажерливі. Кажуть: «Ми приїхали вас визволяти!». А від кого? Від кого нас визволяти? Коли почали надто сильно обстрілювати місто, в мене нерви не витримали. Будинок ходором ходив. Я ніколи далеко не їздила, дуже боялась покидати Слов’янськ. Та довелось це зробити, – говорить переселенка.

По телевізору вона побачила номер волонтерів Червоного Хреста. Подзвонила до них, її записали у список місцевих мешканців, яких невдовзі евакуюють до безпечного регіону України. Дочка пані Раїси з маленьким онуком встигли трохи швидше виїхати за кордон. Червоний Хрест безкоштовно відвіз жінку у Тернопіль. Тут вона потрапила у пансіонат й вдячна колективу за те, що не лише отримала догляд і турботу, але й зустріла рідних людей – земляків з Донеччини.

– Мені тут добре, смачно годують, лікують. Зробили операцію на око, бо мала катаракту. Сюди я приїхала перелякана, але зі мною часто спілкувалась психолог Мар’яна, ми про все розмовляли. Тепер легше на душі. Дивлюсь новини, слідкую за подіями. Ходжу у тренажерний зал, щоб розім’ятись, намагаюсь щодня гуляти надворі. Ще беру книги у бібліотеці пансіонату, газети мені приносять. Чекаю, поки наші Воїни переможуть ворога! Дай Боже їм сили, здоров’я, і щоб всі повернулися додому живими, – помічаємо сльози на щоках Раїси Олексіївни.

«Я хочу додому, але там небезпечно»

У геріатричному закладі в Петриках пані Раїса познайомилась із Валентиною Петрівною. Вони швидко затоваришували. 68-річна жінка родом з «міста енергетиків» – Миколаївки. Між ним та Слов’янськом всього 18 кілометрів. Ці два міста, як і Краматорськ, на щастя, не були в окупації ворога. Але неподалік Бахмут, який кілька місяців поспіль намагається взяти штурмом російська армія. До Миколаївки звідти 40 кілометрів. Тому вона теж сильно постраждала від атак. Пані Валентина каже, що росіяни обстрілювали місцеву теплоелектростанцію, знищили спорткомплекс, дві школи, велику кількість житлових будинків…

Сама жінка 45 років пропрацювала продавцем у рідному місті. Опісля, будучи на пенсії, облаштовувала домашній затишок, хотіла пожити у своє задоволення хоч на старість. Та повномасштабна війна кардинально змінила усі плани. Жінка до кінця залишалась удома, не хотіла виїжджати. Звуки залпів та пострілів було чутно біля її домівки все ближче … Довелось знехтувати упередженнями і тікати.

– Я теж гадала, що їду не більше, ніж на місяць! Часу, щоб зібратись, бракувало, покинула своє житло у коротких штанах і шльопанцях. Нас евакуювали потягом спершу до Дніпра, а тоді у Тернопіль. Тут у мене була подруга. Вона знайшла для мене прихисток у школі в селі Острів. На місці мені видали речі, щось купила сама. У школі жила два місяці, – каже пані Валентина.

Коли розпочався новий навчальний рік і внутрішньо переміщені особи мали знайти альтернативне житло, жінка дізналась про пансіонат. Приїхала туди, і директор Степан Глушок дозволив їй мешкати тут стільки, скільки потрібно. Так цей заклад для Валентини Петрівни вже третій місяць є другою оселею. Вона щиро вдячна його працівникам за допомогу. Говорить, що жодних претензій немає, а щоб віддячити за добро хоч чимось, за власним бажання підсобляє кухарям у їдальні. Наприклад, чистить картоплю, аби обід приготувався швидше.

А ще пані Валентині сподобався Тернопіль. За її словами, наше місто красиве і живуть у ньому доброзичливі люди, які, почувши, що жінка не місцева, відразу беруться допомагати, щось підказують. Попри це, переселенка сумує за домом, дуже хоче в Миколаївку, але там небезпечно. Пів року місто було без газу. Зараз воно потрохи відроджується, деякі магазини відчиняються, працює одна аптека.

– Не знаю, чи є мені куди повертатись… Родичі роз’їхались. Маю дві донечки: одна у Черкасах, інша у столиці. Вона перебралась до Києва з Ірпеня після всіх жахіть. По телефону сказала, що ніколи не розповість, що там відбувалось! Я підтримую її звідси, як можу. Чекаю, коли війна закінчиться, і бажаю Захисникам, аби вони знищили ворога, – завершує Валентина Петрівна.

«Я не можу побачити внучку через війну»

Наостанок ми поспілкувались із ще однією переселенкою – 47-річною пані Людмилою. Вона мешкала у селищі Семенівка (раніше Слов’янський, а тепер Краматорський район). Торгувала овочами на базарі, а потім серйозно захворіла й п’ятнадцять років ніде не працювала. Жінка має проблеми зі щитовидною залозою. Того холодного ранку 24 лютого, коли росія вторглась на нашу землю, жінка була в гостях у дочки та зятя. Вони працюють у сусідньому Краматорську.

Пані Людмила бавилась з онучкою, якій майже три рочки. Родина прокинулась від потужних вибухів. В одному з мікрорайонів поблизу ворог атакував аеропорт. В оселі вилетіло скло у шибках. Зволікати не мали часу. Речі збирали поспіхом, адже кожна хвилина була на вагу золота. Дочка та онучка поїхали за кордон, пані Людмила в Тернопіль. Зять та чоловік залишились захищати місто.

– Сюди я завдяки волонтерам добиралась потягом. Тут мене відвезли у пансіонат. Живу в ньому шість місяців. В закладі чудовий персонал, професійні дівчата-медсестри та лікарі. Нас добре годують, відвідують щодня. Аби не сумували – влаштовують концерти. Масаж роблять, я на тренажерах ходжу займатись. Читаю, дивлюсь телевізор, на кухні допомагаю чистити картоплю. Взагалі, до будь-якої справи долучаюсь, це мій внесок у Перемогу, – говорить переселенка.

Пані Людмила показує альбом зі світлинами. На фотографіях – усміхнена білява дівчинка, її онучка. Вона скучила за бабусею. Жінка розповідає, що дочка постійно телефонує, зять та чоловік теж дзвонять, коли є мобільний зв’язок. Слов’янськ, зауважує жінка, не припиняють обстрілювати. Коханий Людмили розповідає: щодня є «прильоти». І, нагадаємо, звідти 40 кілометрів до Бахмута.

– Повертатись туди небезпечно. Страшно, багато людей загинуло… Я мрію, що ми вже скоро переможемо росіян, і я нарешті побачу своїх рідних, – зітхає жінка.

Читайте також: Старість не вдома. У яких умовах живуть старенькі у геріатричному пансіонаті – ми перевірили (РЕПОРТАЖ)

Читайте також: Про смерть рідних, проблеми та самотність. Історії стареньких, які живуть у геріатричному пансіонаті

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.