Ми вже розповідали історії бабусь та дідусів з Тернопільщини, яким вже більше 90 років. Є тут і поради тих, хто вже відсвяткував 100-річчя. Тож у чому секрет їх довголіття? Усе це читайте у матеріалі "Мало їсти і не бажати нікому зла. Що робити, щоб дожити до 100 років — радять довгожителі".
Згадати молодість та поділитись історією із життя попросили 93-річну пані Марію Ткач з села Гумниська, що в Теребовлянській ОТГ. Спочатку ми пробували поспілкуватись із бабусею через її рідних, адже знали, що жінка живе сама. Але згодом з'ясувалось, що бабуся сама має мобільний телефон і активно ним користується. Тож на розмову і з нашою журналісткою погодилась залюбки. Пряму мову жінки подаємо без змін із діалектами, аби зберегти автентичність та колорит галицької говірки.

— Мої мама і тато мали 80 і 78 років. Я зараз маю вже 93-ій. Але тепер вже не годен. Ноги болять, тяжко ходити. Та то, доню, я тобі тако скажу: жити так довго то не є дуже цікаво. Але Слава Богу, ще ходжу якось. , — каже бабуся Марія.
Жінка каже, що ніяких особливих секретів довголіття не знає. І еліксиру молодості не пила, говорить з посмішкою. Єдине, що радить, — щиро молитися і не бажати нікому зла.
— Та що я тобі скажу: нічо не знаю, буду жити, скілько Бог послав, — каже вона.
В родині у Марії Ткач було шестеро дітей. І час дитинства жінці згадувати важко. Зі сльозами на очах вона розповідає, що вже нікого із братів-сестер серед живих немає.
— Ми один другого слухали, все разом шось робили, не було такого, що хтось сидить, а хтось робить, — говорить жінка.
У молодості жінка працювала завідувачкою дитячого садка в сусідніх селах.
— Вже як трошки старша була, збирала молоко по людях. Люди здавали на "молочарню", а я приймала в них. Але то не довго. Потім вийшла заміж. Діти ше тоди були малі, а він (йдеться про чоловіка) каже мені, ти на норму (сапати поле) не йди, бо я не можу дивитися, як діти плачуть без мами, — згадує жінка.
Разом з чоловіком пані Марія пржила близько 30-ти років. Він пішов у засвіти досить молодим. Йому було 59. Усе життя тримали господарство, вдвох будували будинок. Нелегко було, але і часи були не такі як зараз, розповідає вона.
Заміж жінка вийшла у 20. Чоловіка через кілька років ж забрали в армію.
— Лишиласі я сама, попім нажиди ми троє дітей. Один мій син помер. Той, котрий такий був добрий до мене, мав 59 років, і помер... Моє здоров'я пішло за ним... — каже крізь сльози вона.
Ми попросили пані Марію пригадати і весільні традиції тих часів. Але вона каже, що веселості не було. Вінчались лише з старостами.
— То було дуже прикро і я не хотіла вісілє. Бо сестриного чоловіка забили москалі, він був бандера. Було не до вісілє нам всім. Ми взяли шлюб, попросили ксьондза нашого (священника) і він так нас тихо повінчав. Були тільки старости тай всьо. Потім трошки посиділи, посвяткували, тай так. А як було інакше, то так всі робили, — згадує бабуся.
Жінка розповіла, що ще коли була школяркою, одного разу побачила, як чоловіка ї сестри (швагра) у сусідньому селі вбили.
— Я йшла до церкви в сусіднє село, дивлюсі, а його сперли так і він сидить забитий. Я ледве вистояла там, помолилась за його душу і всьо, — каже вона. — А сестра мала дитину, два рочки, і їх забрали на Сибір. Тоди пам'ятаю, робили ревізію за нею, а вона, бідна, з дитинкою, мусіла ходити по чужих хатах ночувати, щоб не вивезли, але їднако вивезли...
Згадує жінка і страшний 1944-ий коли в Гумниськах німці розстріляли 32 мирних жителі.
— Я тоди жила на Малові, і дивилась, як вони "обсіяли" то село. Боже, як воно страшно було. Там стільки людей розстріляли під клубом. Кров плила річком по дорозі, — схлипує бабуся.

— То були такі роки, що три булки хліба можна було виміняти на три яйка (яйця — прим ред.). Всьо було тане, дитинко, ну але що вже зробиш, — згадує бабуся.
На пенсію бабуся Марія вийшла, коли їй було 55. Отримала тоді десь сто рублів.
— То я вже так не згадаю. Було по сто з чимось рублів, далі добавляли. Та за сто рублів шо можна було купити? Якби чоловік покійний не мав пенсії теж, то що би купив? Та то невеликі гроші, — говорить пані Марія. Далі зупиняється на хвилю роздумує.... і додає, — ну але чо я так кажу? Та шось тай можна було купити. Файний костюм десь за 70 рублів. То було багато таньше (дешевше прим. ред.), ніж зараз.
Навіть незважаючи на те, що село пані Марії приблизно за 8 кілометрів від колишнього райцентру, ні в продуктах, ні в речах дефіциту не відчували.
— Та в село всьо привозили. І продукти, і матерію (тканини). Не було, звісно так всього як зараз є, ну але купити можна було всьо, — розповідає вона.
Ми попросили бабусю оцінити розповісти про речі, які були в моді в часи її молодості.
— Ну шо я скажу? Колись було інакше, і зараз інакше. Є шо тоді файно вбиралисі, а є шо зараз, — каже вона. — Що можу сказати, що тепер тільки не впізнати, чи то хлопець чи то дівчина, а то де колись так було. Ми тільки в спідницях ходили.

Найкращим святковим одягом у часи молодості пані Марії була вишиванка.
— Була якась вишита блузочка, спідничка. Платтячка якісь мали. В штанах не ходили, ні, — згадує жінка. — Ну але то де колись так вибиралисі люди...
На завершення розмови жінка процитувала вірш, який запам'ятала ще із початкових класів школи. Він був про вбитих солдатів. Про ситуацію з війною пані Марії теж важко говорити. Вона каже, що це все одразу нагадує їй страшні часи юності, коли за Україну життя віддавали молоді.
— Та то біда, як то мами переживають за тих діточок, як їх привозять звідти в трумблах (трунах прим ред.), трошки подивлюсь про то всьо по телевізорі, за ту війну, тай не годна більше, бо тиск. Мені доктор заборонив, бо каже, не можна стільки дивитись, — говорить бабуся.
Каже, що дуже приємно позгадувати ті часи їй. От тільки жаль, що вже нічого не повернути....
А у вас є знайомі старенькі, яким більше 90 років? Напишіть про них у редакцію і в наступній публікації ми розповімо їх історію.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 15 від 15 квітня 2026
Читати номер
Дебіли блядь!