«Рятуй дітей, аби їх не забрали до російського притулку»: як Улянка та Дмитрик виживали в окупованій Каховці
- Улянка та Дмитрик Бубнови народилися та зростали у Каховці, що на Херсонщині. Хлопчик ходив до дитячого садочка, а дівчинка навчалася у школі та професійно займалася музикою.
- До 24 лютого 2022 року про вибухи, знущання та обстріли діти знали виключно з книжок і фільмів. Та через дії росії вони не лише відчули на собі всі труднощі війни, а й ледь не втратили маму.
- Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Напередодні повномасштабного вторгнення мама дітей Олена Бубнова думала не про збір тривожної валізки чи облаштування укриттів, а про великий торт, повітряні кульки та подарунки. Адже 20 лютого мали святкувати День народження молодшого сина Дмитрика.
Під час інтерв’ю переселенка з Каховки зізнається, ні фінансових, ні продуктових запасів родина не мала. Тож, після 24 лютого 2022 року доводилося виживати.
Якщо є вибухи, то за нас борються
Ще на початку лютого 2022 року подруги та знайомі Олени Бубнової обговорювали можливе повномасштабне вторгнення. Вони наголошували родині Бубнових, що ситуація може бути складною та страшною. Проте ні Олена, ні її чоловік до уваги цю інформацію не брали.
— Ми жили своє звичайне життя – раділи, святкували, працювали та навчалися. В ніч з 23 на 24 лютого мій чоловік пішов на робочу зміну, а вже зранку дзвінок від подруги зі словами: «Олено, збирайся, почалася війна». Чоловіка раніше відпустили з роботи і ми почали моніторити новини. Вже десь о 10.00 вибухи стали частішими, а по камерах ми побачили, що колона військової техніки рухається в сторону Каховської ГЕС. Ми не розуміли, що то за техніка і навіщо та символіка, — згадує пані Олена. – Ми чули всі бої за Каховську ГЕС, за Козацьке, за Веселе. Але певно сили були нерівними і так сталося, що до кінця дня окупанти вже вивісили свій прапор, встановили блок-пости. Ми були шоковані, як ворожа техніка таким маршем може рухатися територією нашої Херсонщини. Великий страх був за дітей. Але, щоб якось їх заспокоїти, то я пояснювала: «Якщо ви чуєте вибухи, отже українські військові за нас борються».
Дев’ятирічна Уляна і досі пам’ятає той ранок, коли російські військові на техніці з позначками Z окупували її маленьку Каховку. Дівчинка зізнається, від гучних вибухів з’являлася паніка, а тіло здригалося.
— Ні, мама з татом нам не казали, що росія може напасти на наше місто. Та і я ніколи не знала, що таке війна. Пам’ятаю, як 24 лютого прокинулася від того, що за вікном був грім. Тоді я подумала, що певно буде дощ і підійшла до вікна, щоб поглянути на погоду. Але там не було жодної чорної хмаринки. Коли я цікавилася в мами, що то був за звук, то вона відповіла: «Певно буде дощ». Вже після розмови з подругою вона сіла біля мене і сказала: «Уляна, почалася війна». Я взагалі не розуміла, як це і що далі відбуватиметься. Мама мені пояснила, що це небезпечно і самостійно виходити не можна. Ми з нею ще включили новини і там говорили про нашу Каховку, що її захопили, — розповідає дев'ятирічна дівчинка.
Родина не приховує, деякі їхні рідні не вважають події від 24 лютого 2022 року критичними та не підтримують їх рішення про виїзд.
— Одного разу ми повернулися з підвалу і татові задзвонив наш дідусь. Він цікавився, як у нас справи і чому не відповідаємо на його дзвінки. Мій тато пояснював, що у Каховці війна, що росія вже напала на нас. На що дідусь сказав: «У Донецьку та Луганську страшніша війна. Чому ви постійно ховаєтеся». Тато розлютився, адже у нашому місті також є ворожа техніка, також лунають вибухи і викрадають людей. Але вони цього певно не розуміють. Тому татусь сказав, що з дідусем та бабусею ми більше не спілкуємося, — каже Уляна Бубнова.
Звуки від літаків та запусків ракет поступово стали звичними навіть для дітей. Зі слів Уляни, найчастіше вони лунали ввечері та зранку, тож доводилося лягати та прокидатися під них. А подекуди вибухи були настільки сильними, від яких здригалися не лише люди, а й багатоповерхівки. Дівчинка пригадує один з таких днів.
— Це була весна, я сиділа на своєму ліжку, а тато дивився телевізор. І мені здалося, що ліжко почало хитатися. Тоді подумала, що його просто треба ремонтувати. Але озирнувшись навколо, зрозуміла, що хитається вся квартира, - каже каховчанка. – Я швиденько вибігла до мами в коридор, було дуже страшно і батьки вирішили нас з Дмитриком спустити в підвал. Бо у нас квартира на третьому поверсі і батьки боялися, щоб ми не постраждали. Там ми просиділи до вечора. Аби ми трохи відволікалися у підвалі, нам дозволяли брати із собою іграшки.
Єдиною розрадою для родини став приватний будинок подруги, де після її від’їзду Олена разом з чоловіком та дітьми садили город та могли хоч трохи побути на свіжому повітрі.
Краще бути голодними, ніж їсти російське
З перших днів у Каховці виникли проблеми з продуктами. Одні магазини були зачинені, а в інших – порожні полиці. Люди скуповували абсолютно все: овочі, крупи, макарони, олію, борошно та навіть сірники зі свічками. Що буде далі – ніхто не знав.
— Пам’ятаю, у нас в місті був магазин кормів для тварин, який під час війни переформатували, і звозили туди все, що тільки вдавалося знайти. Ось уявіть, на вулиці холодно, йде крижаний дощ, а 100 осіб стоять біля магазину, щоб купити додому хоч щось. Ми так могли простояти від 7.00 до 12.00-15.00. І поки до тебе дійде черга, то вже майже нічого не залишається. Колись так приїхала ціла автівка з борошном, макаронами, олією, сіллю, сірниками. Я так раділа, але мені вдалося вихопити лише пакет з борошном, — каже переселенка з Каховки. — Маленьке пакування дріжджів ділила на кілька тижнів, аби зробити дітям коржики. Хлібом то важко назвати, але головне – не голодні.
Враховуючи те, що через вторгнення голова родини втратив роботу, виживати в окупації було складно. Зі слів пані Олени, друзі підтримували як фінансово, так і ділилися продуктами.
— Так, я могла попросити кошти у друзів. Якщо вони виїжджали, то ми забирали ті продукти, які в них залишалися. Якийсь пакет гречки, рису чи кілька кілограмів борошна – вже золото. У мене була принципова позиція – ми не будемо їсти продукти, які привозили росіяни. Ми читали, що окупанти навмисно не пропускали українські вантажівки з гуманітаркою, аби здаватися в наших очах такими благодійними. Я казала людям, що крихти російського хліба просочені кров’ю наших захисників. Для нас з чоловіком головне, — аби діти нормально їли, а самі могли й обійтися без чогось, — зізнається жінка.
Дівчинка згадує, поступово в магазинах заборонили розраховуватися українськими картками. Тож, аби забезпечити дітей їжею, батьку доводилося йти на крайнощі.
— До війни тато мав роботу, але коли росія напала на нас, то завод закрили. Тоді тато ходив до гаражів, біля яких збирав різний метал, порожні пляшки та картон. Він все сортував і кудись відносив, за що йому давали гроші. А потім вони з мамою могли хоча б якісь продукти нам купити. Зараз наш тато знову працює, але тоді доводилося виходити ось так, — розповіла дев’ятирічна Улянка.
Поверніть матусю з полону
Аби показати російським військовим, що їх у Каховці не чекали, Олена Бубнова начепила на вікні квартири український прапор, а також щодня вмикала Державний Гімн України. Жінка каже, розуміла, що ризикує, але поклонятися загарбникам не бажала.
— Я бачила, що так роблять жителі Херсона і здається навіть в міській раді. Де ділася наша міська влада і, що вони робили – я не знаю. Спочатку мені ніхто нічого не казав, а вже в березні прийшли сусіди і попросили прибрати прапор. Вони пояснили, що підтримують Україну, але побоюються провокацій та кари від окупантів. А третього квітня до мене звернувся голова ОСББ і рекомендувала не вмикати гімн. Аргументував це безпекою як для моєї родини, так і всього будинку, — згадує Олена Бубнова.
З березня місцеві жителі почали організовувати проукраїнські мітинги. Вони виходили у центр міста з українськими прапорами, плакатами та музикою. Незламні люди виконували Державний Гімн України та пісню «Ой, у лузі червона калина».
— Переважно мітинги ми проводили щонеділі об 11.00. Розуміючи всі ризики, я ходила на кожен мітинг. Я не хотіла миритися з тим, що у нашому українському місті пануватиме росія. Я не хотіла бачити їхні прапори, портрети їхнього президента. Ми брали музичну колонку, голосно у центрі міста співали пісні. Це був неймовірний проукраїнський дух. Долучалися і молоді, і старі. Люди чітко показували, що вони не хочуть до росії. Ми навіть питали у російських військових мету візиту. Проте чули тільки про накази, — каже переселенка з Каховки.
Мітинг третього квітня 2022 року став для пані Олени останнім. Щобільше, цей мітинг завершився для неї полоном та пресингом від росіян.
— У той день я варила вдома суп. Коли побачила, що вже майже 11.00, то одягнула на домашню футболку, легеньку курточку і почала виходити з квартири. До мене підійшов молодший син і запитав у мене: «Мамо, а ти більше ніколи не прийдеш?» Я була шокована цими словами, адже ходила на мітинги постійно і ніколи він у мене такого не питав. Я пообіцяла йому, що повернуся через пів години або годину. Проте обіцянку не стримала, адже в той день окупанти оточили наш мітинг з усіх боків і змушували піти, — згадує жінка. – Вони нам сказали, що є 15 хвилин на те, щоб поспівати і піти. Люди позаду дослухалися, а всі, хто стояв у першому ряду – ні. Коли люди почали розбігатися, то окупанти стріляли в натовп та кидали гранати. Таким чином вони хотіли показати свою «силу».
Жінка зізнається, коли росіяни почали встановлювати власні правила та командувати, вона не стрималася. Тоді висловила їм все своє невдоволення і відмовилася знімати з верхнього одягу український прапор. На що окупанти сказали: «Затримайте її».
— У мене забрали документи, закинули в якусь автівку і повезли. Пам’ятаю, як кілька разів вдарили в руку і потилицю. Везли мене відносно довго, а потім закинули у підвал. Кімната була невелика та і я постійно сиділа сама. Для сидіння лише дерев’яний піддон, який був накритий військовою формою, — каже каховчанка. — У підвалі було холодно, нам інколи приносили їжу, але я відмовлялася. Лише кілька разів пила незрозумілий напій. На допити мене викликали, але не били, не ґвалтували. Лише питали, хто стоїть за мітингами, навіщо воно мені потрібно і погрожували. Вони мені казали, якщо не говоритиму правду, то буде погано моїм дітям та чоловіку. Також вони перевіряли мій телефон, але повертали його. Досі не розумію, чому не забрали його в мене. До хлопців вони ставилися куди гірше.
Тож, як тільки після першого допиту Олену Бубнову повернули у підвал, вона написала повідомлення чоловікові та попросила сховати дітей. Адже вже були випадки, коли російські військові викрадали дітей та депортували до росії. Також в мережі ширилася інформація про ґвалтування дітей.
— І хоча окупанти обіцяли, що повернуть мене додому, але я не була в цьому впевнена. Найбільше переймалася за дітей: як вони там, чи не приїздили окупанти додому, чи встиг чоловік їх сховати. Я не хотіла, щоб через мою позицію постраждали діти. Вони і без цього були налякані, — згадує пані Олена. — Загалом у полоні мене протримали три дні. А випустили лише після того, як відповіла на всі провокаційні питання журналістів. До Каховки мене та інших полонених чоловіків везли озброєні до зубів військові. У той момент я навіть подумала, що це буде не повернення додому, а розстріл. Пам’ятаю, як я вибігала з авто і падала навколішки, щоб цілувати землю. Я думала, що вже не побачу нашу набережну, нашу річку, своїх дітей.
Улянка зізнається, про те, що з мамою може щось статися, відчував не лише маленький братик, а й вона. У той день дівчинка панікувала, як ніколи.
— Коли мама йшла на мітинг, то вона обіцяла нам повернутися додому. Ми з Дмитриком просто гралися у квартирі і в один момент у мене почалася паніка. Я кричала на всю кімнату, розкидала іграшки. Не знаю навіть, як так вийшло. Бо все ж було нормально, — каже 9-річна каховчанка. — А вже за кілька годин замість мами прийшов тато, який постійно нервував і казав, що треба збиратися та й ти до тітки Олени. Знаю, що не можна так робити, але я підслухала розмову тата з тіткою Оленою, під час якої він розповідав, що маму забрали в полон. Я вірила до останнього, що маму повернуть додому живою, але паніка все ж таки залишалася всередині. А коли мама повідомила, що її відпустили, то я була дуже щасливою. І як тільки настав ранок, то повернулися додому і вже обіймалися з нею.
Мріємо про повернення додому
У травні жінка дізналася, що в окупантів є правило – перелік полонених оновлюють кожні три місяці, тож дочекавшись липня, вони вирішили виїжджати. Родина зізнається, їхати через блок-пости окупантів – неймовірно страшно, але треба було рятувати дітей з цього пекла.
— Ми з чоловіком розуміли, що мене можуть забрати на першому блок-пості, але знаходитися в окупації вже не було сили. Я категорично не хотіла, щоб моя дитина ходила до російської школи, а син – до російського садочка. Окупанти казали нам, якщо діти не відвідують навчальні заклади, то будуть штрафи, а також їх могли забрати до притулку, — розповідає пані Олена. — Виїжджали ми з кількома сумками. Я казала дітям, щоб не брали багато іграшок, лише найнеобхідніші речі. Вони засмучувалися, адже багато чого довелося залишити в окупації. Та я наголошувала, іграшки ми придбаємо. Головне – ви матимете свободу і захист.
Спочатку родина проживала в Житомирі, а вже з лютого 2023 року вирішили переїхати до Тернополя. Голова родини працює, а пані Олена присвячує свій час волонтерству. Наразі є частиною громадської організації «ВПО України Тернопільщина».
Дев’ятирічна Улянка навчається онлайн у каховській школі та відвідує місцевий гурток гімнастики. А ось п’ятирічний Дмитрик волонтерить разом з мамою.
Родина зізнається, у Тернополі їм подобається і дякують за гостинність, але мріють повернутися до Каховки. Вони не приховують, якщо квартира залишиться цілою, то після звільнення їдуть додому.
Автор та редактор проєкту - Наталія Бурлаку
Автор тексту - Поліна Дайнега
Монтаж відео - Вадим Єпур
Читайте також:
Пережили бомбардування квартири і втекли з табору ворога: історія двох братів із Маріуполя
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
