Бард Василь Жданкін шість років лікувався від синдрому слави...

Свого часу Василь Жданкін був мало не національним героєм. Його носили на руках, коли він переміг на першому фестивалі “Червона рута”. Нині кобзар не жалкує, що пішов з великої сцени. Колись із гастролями він об’їздив 20 країн світу. Тепер каже, що більше нікуди не поїде.Гру і спів Василя Жданкіна зараз можна почути в невеликих залах, де збираються його вірні шанувальники. Співає він і на великі церковні свята в почаївській Свято-Успенській лаврі, у Миколаївському соборі Кременця та в приміському селі Млинівці. А ще пан Василь читає на службах Божих як чтець. Біля нього на церковних хорах можна побачити його молодшу 10-річну доньку Анастасію, котра захоплюється духовним співом.Минуло вже більше шести років, як він покинув Львів і переїхав на рідну Кременеччину. — Що чи хто вплинув на це ваше рішення — залишити гамірне місто і перебратися в тиху хатинку в селі?— Двоє людей прислужилися цьому. Перший — пан Шарварко, відомий колись організатор партійних концертів. У 1991-му він сказав мені, що все зробить для того, аби мене не було на сцені.А другою людиною, що причетна до мого сходу з великої сцени, став мій духовний наставник, старець Почаївської лаври отець Димитрій, нині уже покійний. Я прийшов до нього на сповідь, коли мені дуже припекло. Мені було тоді 33 роки. Я ще й рота не розтулив, а він каже мені: “Ти, брат, напевно, артист. Ти співаєш та сцені, люди тобі плещуть, і ти дурієш від слави”. Загалом ця сповідь виглядала дуже дивно. Я почав називати свої гріхи, він мене перебив і далі перечислив їх сам. Ця моя перша сповідь тривала майже півтори години — і була найдовшою в моєму житті. А після неї настало таке полегшення, що захотілося літати. — І навернув у віру теж він?— Це ще було до сповіді в отця Димитрія. Після концерту в Мюнхені в мерії хтось із клерків мені сказав, що в них в Олімпійському центрі живе дивний дід з наших країв. Коли туди прийшов, побачив посеред скла і бетону дворик розміром 30 на 40 метрів із капличкою. Не встиг зачинити за собою двері, як старець каже: “Проходь, Василю, сідай. Розказуй, що там в Україні робиться”. Звали його отець Тимофій, він був провидцем. Помер він недавно у віці 112 років. Німці його дуже шанували. Отець Тимофій був монахом у миру. Власне, він мене вилікував від “івановства”, і навернув у віру. “Я не осуджую нікого...”— Багато хто не розуміє, чому ви на шість років закрились у монастирі і не концертували. Андрій Середа з рок-гурту “КОМУ ВНИЗ” в одному інтерв’ю навіть зауважив, що Василь Жданкін “поїхав головою, підперся в руській церкві, яка його з’їла. Хоча я його до цих пір вважаю останнім кобзарем сучасності”. — Я нікого не осуджую за таке ставлення до мене. У Святому Письмі сказано: “Хто хоче бути мудрим для Бога, той буде безумцем для світу”. Тому нічого дивного, що люди так сприймають.Спочатку я трішки навіть ображався на старця Димитрія, що це він мене ізолював від світу. А коли зустрівся з деякими своїми колегами-співаками, то зрозумів, що так старець лікував мене від синдрому слави. Я не кажу, що зараз проти цього захищений, але тепер уже знаю зброю. — А за кордон не плануєте поїхати з гастролями?— Старець Димитрій заборонив мені їздити. Недавно мене запросили в Сербію і Чорногорію. Уже зібрався їхати в посольство, а жінка випрала одяг, де був мій закордонний паспорт. Я зрозумів, що це Божий знак. Зараз уже не ризикну їхати, навіть якщо запросять, бо отримав попередження. — Зараз вам 47 років. Ви ділите своє життя на якісь періоди?— Часто думаю: якби мав можливість почати життя заново, то жив би зовсім інакше. Хоча, щоб прийти до того, що маю, мабуть, треба було жити саме так, як я жив.“Дочекатися побільше онуків...”— Нещодавно ви з родиною переїхали із села в Кременець і видали старшу доньку заміж — у 17 років. Чи не зарано?— Вважаю, що дівчатам треба рано виходити заміж, щоб народити якомога більше дітей. У цьому й полягає основне завдання слабкої половини. “Жінка рятується дітонародженням”, — написано у Святому Письмі. Тоді їй прощаються гріхи. Тому й видав заміж свою дочку і благословив її, щоб вона мені подарувала побільше онуків. — Як доньки сприймають ваш світогляд, життєві принципи?— Років три тому старша донька Христина трохи конфліктувала зі мною. А після одруження вона прислухається до моїх настанов і порад. Меншій дочці Анастасії зараз 10 років. Вона постійно зі мною — її ще називають моїм хвостиком. Настя вчиться грати на скрипці, дуже любить співати, особливо духовний репертуар. Старша також має і слух, і голос, але бажання музикувати в неї нема.— Ким для вас є ваша дружина — соратницею, сподвижницею, музою?— Ірина — мій однодумець. Це та людина, яка ділить зі мною все за євангельською заповіддю. Але призначення чоловіка і жінки на цій землі вона зрозуміла лише нещодавно. Вважаю, що більшість проблем наших жінок — від того, що вони стараються здобути рівноправ’я з чоловіками, не розуміючи, що це може обернутися для них бідою. Тому що у світі існує ієрархія: є Цар Небесний, є Цариця Небесна. Жінка ж має бути берегинею сімейного вогнища й обов’язково стати матір’ю. — Вам не сумно у Кременці? Не хочете повернутися до того ж Львова, знову вийти на сцену? — Мені пропонували переїхати жити у Київ, Львів та інші міста. Але, як кажуть, де народився — там і пригодився. Зараз у мене досить активне життя. Я відчуваю себе доволі комфортно в цій ситуації, що є. Навколо мене — люди, які мене розуміють, підтримують, допомагають. Є час, щоб усамітнитися і писати. “Відчуваю гріх, що досі не маю учнів...”— Над чим зараз працюєте?— Переважно над творами духовного спрямування, бо цього нам зараз найбільше бракує. Пишу патріотичні пісні, а ще епічні, про Київську Русь. Я опрацював частину “Слова о полку Ігоревім”, тепер пробую текст класти на музику. Моя “Билина про хрещення Русі” поки що без музики, хоча текст готовий. На майбутнє планую закінчити розпочаті твори. Зокрема, билини про Олександра Невського і Данила Галицького. — Чи не плануєте створити дитячу кобзарську школу?— Відчуваю на собі гріх, що досі не маю учнів. — Про що мрієте?— Побувати на могилі козацького гетьмана Івана Сірка. Я ним захоплююся. Він був монахом у миру, чудотворцем, мав свої молитви. Добре знав татарську і турецьку мови, тому міг в’їхати в татарський загін непоміченим і так само виїхати звідти. Вороги називали його чорним шайтаном, бо сміявся він тільки в бою. “Жінка завжди має йти за чоловіком...”Дружина Василя Жданкіна Ірина — скрипалька. Свого часу із відзнакою закінчила Ужгородське музучилище імені Д.Задора. Познайомилася із Василем, коли обоє навчалися в Рівненському інституті культури. Віднедавна працює директором бібліотеки імені Ю.Словацького у Кременці. Зі слів пані Ірини, вона відразу побачила у Василеві багато достоїнств і вони її буквально засліпили. Нині чоловік для неї є насамперед прикладом для наслідування. — Це людина дуже цілісна. Не приховую — складна в побуті, але я на це намагаюся дивитися філософськи, — каже Ірина Жданкіна. — У чоловікові я вбачаю щось велике, таємне. Для мене він завжди різнобічний — кожен раз у ньому бачу якісь нові прекрасні якості.Пані Ірина зізнається, що їй було дуже важко розлучатися зі Львовом. Але є такі речі, на які треба зважати більше, переконана вона, — це сім’я, родина, діти. — Я вважаю, що жінка завжди має йти за чоловіком, — підсумувала пані Ірина.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.