Тернопілля: із Кременця — у гори і назад

“Село лежить у великій природній улоговині — жолобі, який оточують суцільним кільцем високі гори”, — це опис не якогось -dorpf'а в Австрії чи Швейцарії, а тихих Жолобів біля Кременця.
І написав ці слова тернополянин Володимир Радзієвський для туристів ще у 1976-му. Уже тоді непосиди любили проблукати день-два горами, що на 150, а то й 200 метрів піднімаються над околицями.
Місця для фотографування у горах біля Кременця, як переконалися учасники проекту DiscoveRIA, — просто неповторні. Адже і скелі у лісі виринають немов нізвідки, і порослий соснами піщаний кар'єр з видом на широку долину внизу дає такі перспективи, що годі було чекати, і навіть червоні мухомори такі великі, немов десь у Лапландії...

- Я можу дуже багато розповідати про ті гори. Он Тичок, далі — Криничниця, Страхова, Городисько. А тут, на півдні, Щолоб, Сокілля, Каліївка, - говорить сільський голова Володимир Якубовський, якого зустрічаємо у сільраді. - У нас — гарні місця.
Взагалі місцеві жителі охоче підказують дорогу і можуть навіть провести туриста, йдучи по гриби. Родять біля Жолобів переважно опеньки. Зрештою, їх можна назбирати, прогулюючись путівцем аж до траси між Кременцем і Почаєвом. От тільки у заповіднику “Медобори” це робити заборонено.
Кременець - Жолоби - Діброва - Кременець

Вибираємося із Тернополя о 7.30 і вже приблизно о дев'ятій сходимо крутим схилом від зупинки “Корнії” у село Жолоби. Показати дорогу одразу погоджується місцева жителька — йдемо чи то закинутими садами, чи то запущеними городами, які рясно поросли горіхами. Під ногами горіхів стільки, що наїстися можна!
Виходимо на сільраду і школу — за легендами та орієнтирами люди одразу спрямовують до вчителів історії Валентини Боцюк та географії Світлани Перепелюк. Вони одразу погоджуються допомогти туристам.

- Скелі є на горі Щолоб — на самому її краю, - каже Світлана Перепелюк, роблячи ксерокопії з детальними схемами розташування гір.
Щолоб розташований за 2300 м від центру села, але йти навпростець не випадає — робимо великий гак через гору Піски, яку використовують як кар'єр і біля якої у траві можна знайти не тільки опекьки, а й величезних равликів.
- У нас на Донбасі теж пісок є і такі кар'єри, - говорить наш журналіст Антон Краснобаєв.
А от скелі у Кременецьких горах неповторні. Величезні брили каміння нависають над околицями села і якби котрась із них покотилася, спинити було б годі. Краєвид доповнюють повалені вітром високі сосни і білки, що залюбки ховаються у заросляку — лузають горіхи.
- Гора Городисько, кажете? - говорить 50-річний житель хутора Вознюки, якого зустрічаємо біля його хати, спустившись навмання з Щолоба. - До неї треба йти вуличкою, а біля каплички повернути направо.
До слова, місцеві заперечують існування на Городиську якогось міста. Натомість кажуть, що назва походить від слова “городити” - на горі була обора для кіз.
Тож на Городисько вирішуємо не йти — прямуємо у ліс, де починається заповідник “Медобори”. Безлюдна дорога, де під схилами гір навіть мобільник не всюди ловить мережу, вигинається долиною, поки не виводить до кукурудзяного поля. Звідти до кременецької траси — рукою подати. А ще звідти добре видно Божу гору — місце, куди паломники збираються з усієї України.
Кременець: церква Святого Миколая - Замкова гора

Кременець — райцентр за 76 км від Тернополя, який має давню історію. У різні часи це українське місто входило до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Речі Посполитої, Російської імперії, Української Народної Республіки та Польщі, тому там багато цікавих архітектурних споруд.
Від Кременецьких гір до самого міста добираємось автобусом. З автостанції йдемо центральною вулицею. Вона також є частиною траси Тернопіль-Рівне, тому там багато машин.
Спершу прямуємо до собору Святого Миколая, що у центрі міста. Його оточують масивні муровані стіни. Збудували його у 1636 році і до 1832 року будівля належала до францисканського монастиря. Цей храм є одним із найстаріших у місті. Дорогою на гору Бона минаємо колишній костел єзуїтів. Зараз це Преображенська церква. Збудували її під керівництвом архітектора Павла Гіжицького у першій половині XVIII століття. Храм виглядає дуже вражаюче і під його стінами почуваєшся зовсім маленьким.
Перед виходом із міста у напрямку Тернополя є поворот наліво, який і веде до місцевого замку. Щоб туди дістатись, треба запастись терпінням, бо дорога тягнеться вгору серпантином приблизно 300 метрів. На вершині — руїни. Звідти відкривається дуже гарний краєвид майже на все місто. Вхід туди платний – п'ять гривень.
До слова, у замку ми зустріли працівника місцевого державного історико-архітектурного заповідника. Він нам розповів, що зараз робиться із будівлею.
- Нещодавно фортецю відновлювали, але проект, за яким проводили роботу, не збігся з оригінальним виглядом будівлі, тому роботи припинили, - говорить чоловік.

Поради туристу
Щоб встигнути все побачити, краще виїжджати з самого ранку. Дорога займе приблизно годину. На Кременець автобуси вже ходять о сьомій. Проміжок між рейсами приблизно півгодини.
Починати подорожі в Кременецькі гори можна із села Жолоби. До нього можна дістатись з Кременця маршрутним автобусом, який їде до зупинки “Корнії”, звідти треба буде пройти 200 м.
Їжу і воду краще купувати у Тернополі, бо магазинів в селах мало. Головне – не забути взяти воду, бо вам доведеться багато ходити і постійно будете відчувати спрагу.
Якщо вирішите проводити свою подорож упродовж двох днів, то місце для ночівлю краще шукати у самому Кременці. Там є багато готелів. Більшість із них розташовані на головній вулиці. Якщо маєте бажання ночувати просто неба, то у підніжжі гір є безліч місць, де можна встановити намет.
Треба подбати про міцне і водостійке взуття, адже в горах доведеться ходити по траві, яка вранці ще мокра. Також не завжди виходить іти стежками.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.