Хто ризикує стати ігроманом, розповідає тернопільський психоаналітик

Коли ігромана позбавити можливості грати, у нього може розвинутися інша патологічна залежність — від алкоголю чи наркотиків, пояснює пан Коваленко. Аби цього не сталося, у залежних людей потрібно розвивати інші, позитивні залежності.
Залежність є різна
Без жодних залежностей у житті обійтися неможливо. Кожен із нас від когось чи від чогось залежний — від друзів, батьків, хобі чи професійної діяльності. Кожен хоч трохи, але людина азартна.
Один з азартом веде здоровий спосіб життя. Інший з азартом доглядає свої шість соток. А дехто з азартом грає в карти чи на ігрових автоматах. У Тернополі вже ніхто не дивується, побачивши ігромана, котрий, не помічаючи нічого навколо себе, раз по раз кидає гроші в автомат.
Підлітки — найбільша група ризику
Ігроманія — захворювання, від якого останніми роками починає страждати все більше і більше українців. Видання medic-info.com.ua наводить наступні цифри: із 48,5 млн українців більше чотирьох мільйонів — гравці.
— За світовою статистикою, від психологічної залежності від ігор страждають близько 30% підлітків, — розповідає Андрій Коваленко. — Думаю, ми вже також наближаємося до цієї цифри. І ризик виникнення такої залежності найвищий саме серед молоді.
У зрілих людей, котрі знайшли себе у професійній діяльності, сімейному житті, у хобі, хворобливого потягу до азартних ігор зазвичай не виникає. Хоча є й винятки.
— Натомість підліток, у якого ще не сформовані ні життєві захоплення, ні пристрасті, дуже легко може шукати гострих відчуттів в азартних іграх, — продовжує пан Коваленко. — Не можна забувати й того, що, скажімо, в період СРСР підлітки мали набагато більше можливостей для реалізації своїх творчих здібностей у гуртках чи секціях. Зараз, на мою думку, молоддю займаються набагато менше. Чи турбується про це держава? Ні, їй зараз, на жаль, не до цього — зараз би кризу пережити... Зайвих грошей, звісно, немає.
Одна з причин — байдужість у сім’ї
Як правило, ігроманія у підлітка свідчить про проблеми в родині. Адже будь-яка проблема дитини — результат неуважності дорослих.
— Як зазвичай виглядає нинішня сім’я? — запитує психоаналітик. — Батьки бачать дитину лише вранці і пізно ввечері, коли мама мовчки готує їсти, а тато мовчки лежить перед телевізором. Дитина поруч із такими байдужими батьками теж байдужіє.
Підштовхує дітей до небезпечних розваг і тотальна бездуховність, орієнтація лише на матеріальні цінності.
— Так, церков у нас багато, — продовжує пан Коваленко. — Але чи багато тих, хто вірить глибоко і щиро? Нерідко буває так, що сьогодні всією сім’єю пішли до сповіді, а завтра тато напився, поскандалив із мамою за якусь маленьку провину, нагримав на дитину, щоб наступної неділі знову піти до церкви і покаятися.
Гра — найпростіше задоволення
Ще одна категорія ігроманів — це люди, котрі почувають себе непотрібними й самотніми. У грі вони шукають тих відчуттів, котрі інші переживають у реальному житті, займаючись улюбленою справою.
— Азартні ігри — це дуже простий спосіб отримати задоволення, — пояснює лікар. — Кинув 50 копійок, натиснув кнопку — і маєш результат. Причому результат, для якого не потрібно докладати жодних зусиль: не треба сідати читати книжку, не треба шукати якусь рідкісну монету для колекції і т. п. Це раніше вважали, що більше ти начитаний, то цікавіший  для інших. Зараз інтелектуальні зусилля не стимулюються. У суспільстві більше цінують гроші. А що дає гра? Гроші. Причому при мінімумі зусиль.
Гроші для ігромана не самоціль
Характерною рисою ігроманії є невиправданий оптимізм в очікуванні виграшу. Хоча самі гроші — другорядні. Ігромани продовжують гру незалежно від розміру виграшу чи програшу.
— Серед моїх пацієнтів був тернополянин зрілого віку, який грав у залах ігрових автоматів років із двадцять. Програв кількасот тисяч доларів, — розповідає про випадок із практики Андрій Коваленко. — Звісно, траплялися за цей час і великі виграші. Але ігромани виграних грошей не цінують. Вони дуже легко і швидко їх витрачають.
Зазвичай гроші для ігромана — не самоціль. Гра для нього — це спосіб змінити тривогу і депресію, котру викликає життя, на ілюзорне збудження.
— Найчастіше ігроманами стають ті, хто не вміє розпоряджатися своїм життям, — зауважує психоаналітик. — Ті, хто не може контролювати свої вчинки та емоції. І гра — це своєрідний спосіб повернути собі контроль над життям.
Ігроман переконаний, що саме він має контроль над ігровим автоматом, а не навпаки. У багатьох, хто грає довший час, є свої “системи”, яких вони дотримуються.
— Один із пацієнтів, тернополянин років п’ятидесяти, розповідав, що перш ніж створити свою “виграшну систему”, він дуже довго стояв збоку і спостерігав, як грають інші, — каже пан Коваленко. — Чоловік все аналізував, вів для себе якусь “статистику”. Тоді він вирахував, що на такий-то раз випадає виграш.
Деколи ці теорії спрацьовують, деколи ні. Однак ігроман помічає лише те, що йому вигідно.
— Якщо він двічі виграє, а чотири рази програє, то цих чотири програші до уваги не бере. А два виграші — це успіх і ознака того, що його система працює! — пояснює лікар. — До уваги береться лише те, що вписується у його систему, інше відкидається.
Вилікуватися можливо
Вилікувати завзятого гравця цілком можливо, запевняють лікарі. При цьому важливо, щоб людина сама захотіла позбутися своєї пристрасті. Тільки тоді рідні, друзі та лікар можуть допомогти ігроману знайти інші пріоритети в житті.
— Найважливіше завдання для рідних ігромана — переконати його в необхідності лікування, — зазначає пан Коваленко. — Як правило, на прийом спершу приходять родичі хворого. Однак обов’язковою є присутність його самого. Рідним доводиться вмовляти, переконувати, пояснювати, наполягати. Головне, щоб ігроман зрозумів — він має проблему, котру самостійно вирішити не може. В дечому ігроманію можна порівняти з алкоголізмом. Запитайте людину, яка п’є, чи потрібна їй допомога лікаря. “Та ви що? Ну так, я випиваю, але в будь-який момент можу кинути. Лікуватися мені не потрібно”.
Дуже рідко, за словами лікаря, ігромани звертаються за допомогою самі. Однак, як правило, скаржаться при цьому зовсім на інші проблеми. Залежність від ігор вдається виявити вже в ході лікування.
— Чоловік може скаржитися на виснаження, на дратівливість, — каже психоаналітик. — Говорити про те, що йому важко зосередитися на роботі, відповідно, знижується її ефективність. Починаємо з ним працювати. Вже набагато пізніше з’ясовується, що він може провести кілька годин поспіль в ігровому залі, забувши про сон, їжу, обов’язки, про сім’ю та дитину.
Потрібна робота над собою
Самого лише зачинення залів ігрових автоматів, каже пан Коваленко, недостатньо. Треба, щоб на заміну їм люди мали можливість для конструктивної самореалізації.
— Якщо зачинять зали, ігроманів стане менше — це так. Але хто дасть гарантію, що вони всі не кинуться в Інтернет-кафе до онлайн-ігор? — додає лікар. — Винесення гральних залів за межі міста — теж непоганий шлях для боротьби з ігроманією.
Однак це не виключає можливості виникнення інших патологічних залежностей — від алкоголю чи наркотиків. Тому для комплексного вирішення проблеми ігроманії залежну людину насамперед потрібно позбавити можливості грати. А по-друге, переорієнтувати її життєві інтереси, замінивши деструктивну залежність на іншу — позитивну, корисну для неї самої та оточуючих її людей.
Зробити це навіть лікарю буває дуже нелегко, це потребує великих затрат часу.
— Буває, що пацієнти просто відмовляються продовжувати лікування далі, — каже лікар. — Їм нецікаво розбиратися в собі, аналізувати ті сторони свого єства, які вони воліли б не помічати. Адже в гру людина втікає, аби не звертати уваги на те, що їй у собі не подобається, — на свої тривоги, страхи, невпевненість у майбутньому. А також — щоб не помічати життєвих реалій, котрі можуть бути їй неприємними. Це свого роду — душевна лінь. Тож для успішного лікування ігроман мусить бути готовим до того, що йому доведеться довго і важко працювати над собою.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.