У темному-темному місті, у темному-темному мікрорайоні, у темному-темному будинку і в такій же квартирі матюкався я. Світла не стало - напівпобрита борода залишилася! Прокльони продовжилися...
Його уперше відчув на собі – цей електричний голодомор - відколи офіційна влада заявила про таку безапеляційну ініціативу. Моя «хрущовка» та усі інші навколо втопилися у мороку. Здалося, ніби разом зі світлом, хтось тим же важелем вимкнув і людей. Тихо стало, мов у труні. Сам я, правда, не знаю, наскільки у труні звукоізоляція – це така гра слів, якщо що. Згадався й уривок з якогось старого совєцкого кінофільму: «А вдоль дороги мертвые с косами стоят, и гроб с покойничком летает, и тишина!».
Та уже зовсім згодом мій язик, хоч і без кісток, та все ж притомився лихословити на адресу ініціаторів ініціативи «електричного голодомору». Із негативу на позитив я перейшов по-марафонськи швидко, ніби знову хтось вимкнув чи ввімкнув якийсь перемикач. Просто до мене у квартиру ввірвалися – привид минулих літ та ще геть дитяча ностальгія: 90-ті, перша хвиля «електричного голодомору» і запалена прадідівська гасова лямпа на столі.
Тоді цей «голодомор» був якимось іншим. Менш проблемним, менш дратівливим абощо. Зараз він, звісно, мутував. Ми застрягаємо у ліфтах, спалюємо дорогі електроприлади і "головна" надпроблема - не маємо доступу до Інтернету! Ніби й дрібниці, та, погодьтесь, дратує. Ми теж по-своєму мутували, разом із електрозалежністю.
Мені, як непосвяченому у таємницю дати остаточного припинення «голодомору», залишається на цих дві години катувань просто дослухатись до олд-скульної британської поради «Keep calm... and eat a cookie».
