- Идем чай пить, - каже чолов’яга з голим торсом, у шортах і тапках.
В голові прокрутилося як уже народно-жартівливе-олігархічне: «Кофе идешь пить?».
- Так что, корреспонденты, едем, - махає рукою.
Наших кілька «Газельок» смажаться під сонцем посеред території якогось складу між Попасною та Золотим. Часом туди з ревом заїжджає пікап, тюнінгований під військовий. Ближче до промзонних будівель помітно вояк у засмальцьованих камуфляжах – щось ремонтують. Поруч до умовного КП ховається напівзаритий «бетер», але не ховаються хлопців з голими торсами. Споліскуються водою - рятуються від спеки.
- Парни, идете? - повторюється чолов’яга.
Тут чай може бути гарячим у всіх сенсах – часом, усіх гардусів сорок. На мені з фотографом броники. Сонце лише взялося розігрівати асфальтову пательню. А ще навіть не у зеніті… А нам ще працювати…
- Да чево вы? Чай ведь, - майже що ображається.
- Пішли, - кажу. Хоча куди ідемо, до кого ідемо?..
І справді – чай!
В апартаментах нового знайомого - крім нас, двох «корреспондентов» - ще один вояка з нашого супроводу. Пристанище чолов’яги з голим торсом – затишний вагончик з тирсоплитних блоків. Педантична чистота. Навіть надокучливих мух нема. А їх ж тут, як правило, - ціла ескадрилья.
Чолов’яга усе приторно усміхається. Запарює чай з пакетиків.
Розпитувати нічого не береться. Помітно, що йому байдуже. Хотів пригостити чаєм – пригощає. В подібних "офф-рекордових" ситуаціях вдаватися до інтерв’ю-допиту - цілковитий моветон. Якщо мовчать усі – краще мовчати.
Але не витримую:
- Ви звідки?
- Кировоград, есть такой город.
- А рід військ?
- Танковые. 17-я бригада…, - і знову замовк. Знову приторна усмішка. Усе дивиться кудись під ноги. Усе усміхається. - С Тернополя, говорите?, - озивається. - Красивый город...
Трохи розворушився. Скупо повідує про танки. Критика-сарказм на адресу бойової техніки. Дістає стопку глянцевих журналів. На обкладинках - сексапільні дівчата.
- Та тут просто багато про танки сучасні є, - переходить на українську і ніби виправдовується, хоча з цілковитою байдужістю.
Розмова трохи налагодилася. На війні про війну говориться якось туманно. Танкіст у шортах і тапках сердиться: каже, треба битися з тим, хто тебе б'є. Ті, хто це розуміли - уже загинули, вважає. Свідомих залишилося небагато. А робити щось треба.
- А вот добровольцы - молодцы, ребята, - кидає об землю речення і йде до виходу.
- Вы, ребята, пейте. Печенье вот. А мне надо отойти.
На стіні – кілька гранатометів і «калаш». Знову приторна усмішка (побачив, що дивлюся на них).
- Вы же с них стрелять не будете, да? Оставайтесь, сколько надо.., - і пішов як прийшов.
Танкісти.
