("Двосерійна" RIAвська колонка)
Ми ідемо в гості. Хлопці кажуть, що до черепашок. І це можна було б тлумачити, як глузування. Але не зараз. Тут, де ми є, - може трапитися усе. Й тусовка з черепашками – найменше з найменшішого екзотичного арсеналу.
Я не пручаюся. Та що там, зовсім навпаки. Тож чемно і майже наосліп суну за ватагою знайомих по кошлатому асфальті. Далі в ніс втуплюється будівля, на штиб «хрущовки». Ми майже прийшли. Залишилися кілька «прольотів» по пожежній драбині та благенькі двері. Черепашки вже за ними. А уява моя тим часом малює персонажів ще з дитинства: зелених, з різнобарвними масками на обличчі черепашок-ніндзя.
«Хто?», і у відповідь наше універсально-простацьке «Свої!». Далі – територія черепашок. Вузький коридор, де замість традиційних вішаків для одягу – підставки під гранатомети, «калаші», усілякі гвинтівки, тротил та інші іграшки війни.
Не зелені, з оселедцями по-козацьки, вусами чи брутальними бородами тиснули нам руки черепашки. Вони, виявилося, були людьми, хлопцями плюс-мінус мого віку. Хоча, як годиться, мали панцері - як правило, камуфляжного забарвлення з місією здержати автоматну кулю.
Хлопці привітні, гостинні і ввічливо поступаються місцем на першому поверсі двохярусного ліжка. Один з черепашок чистить автомат і дає старт діалогу: «Ну, как там? Нового чево? Интересно, да». Хлопці з моєї компанії долучаються. Вони, кажуть, з черепашками ще з Майдану. Разом «Беркуту» відсіч давали, розбивали їхні оборонні щити, умовно «черепахи». Відтак, і вже за ними прізвисько це прилипло. А за прізвиськом – назва тепер їхнього бойового підрозділу. Важливо, швидкого реагування!
To be continued…
***
… Continued
У кімнаті запахло, наче в шоколадні. Виявилося, це – аромати табаку. То засмалив люльку один з черепашок. Він смачно попахкує, відкидаючи оселедця з-під очей. Такий-собі нео-козак Мамай зі Львова.
- Ги-ги, - сміється. Широка усмішка постійно на обличчі. А зникає, здавалося б, лишень для чергового пахкання «шоколаду».
«Мамай» пройшов Майдан, тепер проходить війну. Йому даси не більше 19-ти. Але Східний фронт уже засів під його акуратно вибритим оселедцем.
- Загинув, значить? То таке, буває, - каже він про бійця і про смерть. І в голосі не цинізм, а ціла філософія. «То таке, буває» він ще не раз процитує за вечір.
Ми усі говоримо. Кожен про своє, але сходиться усе на війні. Черепашки зараз від неї відпочивають. Відбій, як і підйом – влаштовують собі персональний. База ДУКу, де ми є, - це дозволяє. До «Зони» - кілометрів зі сто. До фронту – так ще дальше.
На увімкненому комп’ютері чекає зняття з паузи стрілялка. Це викликає у мене дисонанс: невже їм на «передку» не віртуальної стрільби мало? Ну, але… a la guerre comme à la guerre. Тож логіка тут – штука, інколи, безпорадна.
Перевалило за опівніч. Пуста бляшанка з-під набоїв добряче наїлася цигаркових відходів. Це краще годинника дає знати, що уже засиділися. Черепашкам тиснемо руки. Дорогою до виходу ще раз перемацуємо інтернаціональну збірну з «калашів», гвинтівок та іншої нечисті. Банально спрацьовує геть хлопчача романтика. Правда, поки не дійде до півсонних мізків, що «стволи» ці, певно, не одного відправили у вічну демобілізацію. Згадується "Мамай" і його "То таке, буває".
