Режисер Ганна Яровенко:”Попса з шансоном були одним зі шляхів завоювання нашої свідомості”

Як каже Ганна Яровенко, вони практично не вимикали камеру, знімали все в реальному часі. Тому це кіно – як фотографія, як відбиток реального життя, яким жила Україна влітку-восени 2013 року. Там все видно, що на порозі чого ми стоїмо.

- Спочатку я написала сценарій про Київський кобзарський цех, - розповідає режисер фільму «Вільні люди» Ганна Яровенко. – Це була данина пам’яті Миколі Буднику – нині покійному, панмайстру Київського кобзарського цеху. Герої фільму є його учнями. Я була знайома з ним і була в його майстерні. Якби не Микола Будник, то ми б ці інструменти могли бачити лише в музеї. Він оживив традицію, відпустив в світ учнів, які вже мають своїх учнів. Моє покликання – максимально розказати про цю традицію. Бо коли я була студенткою театрального інституту мені було цікавіше спілкуватися в тому середовищі, ніж взяти камеру і зрозуміти, що це треба зафільмувати для історії. Тому коли прийшла пропозиція, про що я хочу зняти кіно, я зразу сказала головному редактору „Укркінохроніки” Олені Москаленко, що хочу зняти фільм про Київський кобзарський цех. Це як данина пану Миколі, це те, що я не зробила за його життя. Тож я зняла фільм про його учнів. Але потім, коли фільм затвердили, концепція фільму почала змінюватися. Спочатку мені просто хотілося показати сучасних хлопців, які називають себе реконструкторами лірницької кобзарської традиції. З часом викристалізувалися п'ять героїв – Андрій Ляшук з Рівного, Тарас Компаніченко і Ярема Шевчук з Києва, і Ярослав Крисько і Тарас Дороцький зі Львова. І я зрозуміла, що просто показати кожного з хлопців, чим вони займаються і що їх об’єднує, цього буде замало. Треба зробити дослідження – що слухають українці. Фільм знімався влітку і восени 2013 року.  "Вільні люди" починаються на Майдані Незалежності у Києві у День Незалежності України, коли зі сцени звучить російськомовна "форматна" попса, і завершуються також на Майдані, за кілька годин до жорстокого побиття студентів і початку Революції Гідності. Цей фільм про те, що робиться в українців в голові. Тут мова не стільки про те, що треба слухати лише кобзарську музику, просто потрібно думати, що слухати. Це головний посил фільму.

І власне фільм показав, зазначає режисер, що саме через музику був один зі шляхів завоювання нашої свідомості. Вторгнення російської музики, попси, шансону – це один з видів зброї, яка була запущена і не виходила з України навіть після розвалу Союзу. І це показано в фільмі. Як каже Ганна Яровенко, вони практично не вимикали камеру, знімали все в реальному часі. Тому це кіно – як фотографія, як відбиток реального життя, яким жила Україна влітку-восени 2013 року. Там все видно, що на порозі чого ми стоїмо.

- Я не можу сказати, що фільм про кобзарів, - каже співрозмовниця. - Це фільм про кожного з нас. Він піднімає питання про те, що ти слухаєш. Бо це як з їжею. Яку їжу ти їси, таке в тебе здоров’я, такі в тебе клітини. Яку музику ти слухаєш, який інформаційний простір ти пускаєш, з того буде будуватися твоя душа. Врешті – те ти можеш і назад віддати дітям, друзям.