“Справжня жінка - це залізний скелет в оксамитовій сукні”: тернопільська письменниця та лікар Леся Коковська-Романчук

На початку 2000-х серія романів “Не залишай” викликала жваве обговорення не тільки в літературних колах. Восьмитомні пригоди її героїні Софії Зорич не встигали перевидавати, у бібліотеках записувалися в чергу, власники примірників передавали їх з рук у руки і зачитували до дірок. Потім були “Чотири дороги” (у 9-ти книгах), “Гравітація”, “Місто карликів”, “Лицарі любові і надії”, а поміж тим десяток підручників з акушерства та гінекології (у тому числі англійською).  У 2015-му, коли тираж її книг перевищив сто тисяч примірників, Леся Романчук отримала нагороду «Золотий письменник України». Після цього було ще кілька романів, вже інших жанрів - “Цвіте терен”, “Благословен, хто йде”. Сьогодні ми зазирнули у творчу лабораторію письменниці.

- Приводом для нашої зустрічі стало присвоєння Вам ордену Княгині Ольги. Ви народились в День Св. Володимира, День Хрещення Київської Русі 28 липня. А нещодавно Вам вручили орден Княгині Ольги. Якою є Княгиня Ольга в очах письменниці і чим для вас є ця нагорода?

- Навіть більше. Я народилась рівно через тисячу років після того, як народився Князь Володимир. Я відчуваю цей зв’язок.. Княгиня Ольга? Ольга була, напевно, дуже красивою. Бо недаремно ж її вподобав Імператор Візантії. Була хитрою, бо, подивіться, як вона викрутилась із цієї ситуації: взяла його хресним батьком. щоб  він не зміг одружитись. А взагалі, була сильною жінкою, бо ж з Ольги  почалось Християнство  на Русі. Тому це особлива жінка і навіть епохальна. А відзнака, звісно, важлива для мене. То є розуміння того, що нарешті за дуже багато років твою роботу оцінили. За це не можна бути невдячною. Але більше за будь-яку нагороду я зараз хочу, щоб екранізували якусь з моїх книжок. Поки що, незважаючи на те, що українське кіно розвивається, в нас чомусь знімають фільми за творами тільки одного автора. Я не можу зараз назвати книгу, яка мала би першою бути екранізована, бо усі мої книги - живе кіно. Вони дуже різні, але кожна з них - готовий сценарій до фільму.

- Ви народились неподалік Магадану. Чи залишились спогади з часу життя в тих краях. Розкажіть найяскравіший.

- Я багато хворіла там, на Колимі, у мене багато спогадів з лікарень. Здається там я перехворіла всім, чим тільки можуть хворіти діти. Це стало причиною того, що я обрала професію лікаря. Лікарем я хотіла бути, здається, завжди. А серед яскравих спогадів ще є історія яку я описала в новелі про ведмедицю. Це дуже яскравий спогад, коли взимку ми з подругою полізли на сопку — так називалися невисокі гори —   кататись на санках, то було так далеченько від посьолку — так називалися там поселення, і це зовсім не наші села. Гарна погода була, сонечко. і раптом чуємо, що здалеку щось реве. Потім покотився з гори  клубочок. Коли він підкотився ближче - виявилось, що це була ведмедиця, яка прокинулась серед зими  і була дуже голодна. Коли ми зрозуміли, що це звір, почали дертись на сопку. Ведмедиця - за нами. А ведмеді — вони ж незграбні лише в казках, а насправді дуже навіть спритні. На щастя, історія добре закінчилась: хтось повідомив у поселенні, що на сопках ведмідь. Люди вийшли з рушницями, ведмедицю застрелили, коли вона нас з подругою вже наздоганяла. Потім ми побачили, що з ведмедицею було маленьке ведмежатко, яке забрали в Магадан.  І, уявляєте, десь через рік, коли ми з батьками вже їхали додому, то в в місті ми побачили таке ж ведмежа в клітці, серед інших, і, можливо, то було те саме, лиш підросло.

-Лікарська практика, університет, медична література, книги, пісні… Разом з тим у своєму блозі ви радите спати по 8 годин на добу. Чи вдається так спати вам? І як Ви все встигаєте?

-   Ні, на жаль, мені рідко вдається спати 8 годин. У мене є секрет: насправді мені не вдається поєднувати всі справи, якби вдавалось - я би робила набагато більше (посміхається прим. ред). Я зараз працюю в післяпологовому відділенні, тому зараз моя робота дуже гарна, така лагідна, я кожного дня маю “конвертик” від Господа з рожевою або блакитною стрічечкою і вони такі гарні, ці малята, що заради цього варто працювати. Але насправді, мало хто знає, що я ще роблю.

-  Чи буває важко зі студентами? Якою є ваша перша фраза в аудиторії зі студентами, після вітання, звісно.        

- Зі студентами важко не буває. Буває важко з усім іншим, що є навколо. В цьому році буде 40 років як я вперше переступила поріг медичного училища у Кременці в статусі викладача. Зараз важко полічити скільки студентів-випускників моїх. Перша фраза: “Тема сьогоднішнього заняття”...

- Яка Ваша улюблена тема із навчальної програми для студентів?

-  Акушерські операції. Це дуже цікава історична тема. Тому, що історія Кесаревого розтину та історія акушерських щипців є дуже повчальною, цікавою і мало хто знає, що операції кесаревого розтину понад дві з половиною тисячі років. Вона була легалізована римськими законами. Часто помилково вважають, що ця операція має зв`язок із Юлієм Цезарем - це не так. Другий після Ромула цар Риму Нума Помпілій видав указ про те, щоб у випадку смерті жінки при пологах негайно робили розтин, щоб  врятувати дитину. Операція ця була дуже небезпечною ще до 19 століття включно. І аж тепер, коли ми робимо її технічно інакше, вона стала безпечною і  дуже поширеною. Важко повірити, що ще сто років тому це була надзвичайно небезпечна для жінки операція.

- Ви авторка та співавторка багатьох підручників для студентів з акушерства та гінекології. Як вдається розділяти творчість та медицину?

-    Ну, я завжди кажу, що занадто творчих лікарів не буває. І розділяти не треба, бо люди найкраще сприймають навчання, коли воно обгрунтоване цікавими прикладами з життя. Я вважаю, що чим простішою, доступнішою і більш художньою мовою написаний підручник - тим краще це для засвоєння. Так і в художній літературі було багато моментів, які я взяла з практики. Наприклад, в “Софії” описано багато випадків з практики. Там практично немає нічого вигаданого, і не раз були ситуації, що люди себе впізнавали.

·-  Що із найновішого написали: поезія, проза чи наукова література?

-  Зараз в мене найважча робота в житті, бо одна справа коли сюжет у тебе в голові, а інша, коли ти пишеш історичний роман, який заснований на подіях, яким дві  тисячі років і де не можна відступити на жоден крок від реалій. Я працюю над третьою частиною історичного роману “Благословен, хто йде”. Перша книжка вже вийшла, друга зараз в друкарні, а я працюю над продовженням. Є Святе Письмо, Дії апостолів, яким не можна суперечити. Там все має вкластися в одну канву. З іншого боку, для того, щоб написати художній твір, потрібна картина з усіма барвами. І наприклад, щоб описати жінку тих часів, треба дуже багато знати. А як дізнатися, у що вдягались жінки-юдейки часів Ісуса? Яким має бути колір їхнього вбрання? Виявилося, що все це було суворо регламентовано. І тому бувають моменти, коли треба прочитати три товсті книжки, щоб написати два рядочки роману. Список використаної літератури вже має 15 сторінок.

- Ви багато подорожуєте. Яке улюблене місце у світі і в Тернополі?

-Серед улюблених місць у світі - Рим. Коли я вперше там була і відвідала Сикстинську капелу, то гід розповів історію про фреску “Страшний суд” Мікеланджело, ця історія увійшла до збірки “З твого небесного крила”. Я зараз пишу історію св. Климента, четвертого Папи  Римського, якому апостол Петро залишив свою місію “пасти вівці” Христові. І під час досліджень зробила не одне справжнє наукове відкриття.

У Тернополі - моє улюблене місце - Новий Світ. Там я прожила майже все своє життя. Біля парку ходила щодня до школи. Там були старі будинки, “подзьобані” кулями і снарядами з війни. Потім це зруйнувалось, збудували нові будинки і тепер там не так гарно. Не стало і парку, який я пам`ятаю з 20-річного віку: густий, пишний, розкішний… А тепер, здається, скоро його взагалі не стане. 

- "Жінка з гітарою", - назва однієї із ваших збірок пісень. Чи не залишаєте гітару зараз і що співаєте найчастіше.

- Зараз частіше до рук гітару бере мій чоловік Тарас. Бо він, справді, грає професійно. Я навчилась грати, коли я поїхала в Кременець і в мене не було піаніно. Я любила музику, на піаніно грала багато і довго. А в Кременці довелося вчитись грати на гітарі. Зараз ми з чоловіком концертуємо, у нас велика програма. Разом пишемо пісні (вмикає музику, - ред.)

- Якою має бути справжня жінка і що, на вашу думку потрібно їй для абсолютного щастя?

- Справжня жінка - це залізний скелет в оксамитовій сукні. А для щастя... Тут вже буде абсолютно банальна фраза: “кохана людина поряд”. Люди керують світом думкою, словом і почуттями, а чином - це вже пізніше. Жінки мають у собі цю силу.  
Кілька років тому пані Леся вийшла заміж за лютеранського священика Тараса Коковського. - Він з’явився у моєму житті в момент, коли опускались руки”, - розповіла пані Леся в одному із інтерв’ю для місцевих ЗМІ. “І ми з Тарасом долаємо сніги, глибокі, мов спогади..І мріємо про наступні подорожі.. і нові пісні.. удвох..А ще – змінити історію України.. І трішки – світ..”, - пише жінка.

Фото: особистий архів Лесі Коковської-Романчук

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.