Тернопільських віндсерфінгістів знають у світі

  Побачити віндсерфінгістів на Тернопільському ставу можна за будь-якої погоди. Хлопці і дівчата вітрилом ловлять вітер, наче летять на хвилях.
  Майже всі ці екстремали — неодноразові чемпіони та призери численних змагань. І це при тому, що наше місто розташоване далеко від моря. Тренуються спортсмени майже щодня неподалік “Циганки”.
  — Віндсерфінг — надзвичайно красивий і водночас дуже складний вид спорту, — вважає президент тернопільського віндсерфінг-клубу, тренер Олексій Нижегородов (39 р.). — Найважливіше, що потрібно для успіху — перебороти страх і лінь. У 80% випадків на воду ми виходимо у погану погоду, коли звичайні люди відпочивають перед телевізором.  Олексій захопився віндсерфінгом у 1983 р. Якось батько — Юрій Нижегородов — узяв його із собою в яхт-клуб, який тоді діяв неподалік готелю “Галичина”. У той час біля причалу клубу стояло не менше десятка яхт. Вони дуже сподобалися хлопцеві, тож він не раз ходив із дорослими під вітрилом. Згодом вирішив спробувати сам вийти на воду. Першу дошку для віндсерфінгу хлопець зробив у 13 років. Склеїв її з підручних матеріалів — пінопласту і фанери. Лише у 1984 році, за його словами, у Тернополі з’явилися перші заводські віндсерфери.
  — У колишньому Союзі дошки для віндсерфінгу робили у Феодосії, Севастополі, Махачкалі, Петербурзі і Таллінні, — пригадує чоловік. — Придбати імпортну не було жодної можливості. Але й на радянській спортсмени творили дива. 

  Хороша дошка не забезпечувала екстремалам повного успіху. Для вироблення майстерності мала була відмінна координація рухів, пояснює тренер. Аби втриматися на ногах, спортсменам потрібно було відчувати вітер і хвилі. Причому тернополяни швидко вчилися і навіть досягли успіхів.
  Разом із друзями по клубу Олексій Нижегородов об’їздив усю Україну. Також він побував в Архангельську, Петербурзі, Мурманську і Москві. Відвідав чоловік й інші міста, де був вихід до великих водосховищ, річок, озер чи морів.
  — До 1989-го ми були в резерві збірної СРСР з віндсерфінгу, — розповідає він. — Але коли я пішов до війська, все занепало через розпад Союзу.
  Коли у 90-х Олексій повернувся у Тернопіль, доводилося “спинатися на ноги” майже з нуля. З яхт-клубу віндсерфінгістів “попросили”. Тоді вони перейшли на веслувальну станцію “Гарт” на “Новому Світі”.
  — Ми тренувалися й отримували призові місця на змаганнях не тільки в Україні, а й у межах колишнього СНД, — пригадує він. — Нами почали пишатися.
  Пишатися дійсно було чим. Олексій разом із друзями виграв чемпіонат України із зимового віндсерфінгу. Неодноразово ставав срібним і бронзовим призером чемпіонатів України та Європи. Зайняв третє місце на літніх іграх України.  Згодом тренер, який тоді навчав місцевих хлопців, виїхав за кордон. 
  — У нас був вибір: або усе закинути, або тренуватися самостійно, — зізнається Олексій Нижегородов. — Ми вирішили продовжувати заняття. Я мимоволі став тренером.
  Спочатку чоловік тренував своїх колег, а у 1999 році вирішив узяти молодих учнів. Звичайно, легко їм не було.
  — Уявіть: одяг — постійно мокрий, бо гідрокостюм гріє лише тоді, коли вологий, — перераховує незручності тренер. — Шкіра на долонях віндсерфінгіста грубішає, утворюються тріщини, мозолі. Дівчатам доводиться відмовлятися від манікюру. Шкіра на руках стає такою, що навіть колготи вони часом не можуть одягнути. 

  Весь вільний час спортсмени витрачають на тренування. Власне, і сам спорт нелегкий — треба вміти “обробляти” хвилю та вітер. Часто учні через постійні роз’їзди пропускають уроки, тому вчаться в посиленому режимі.
  — Фізику вони вивчають просто на місці, — жартує пан Олексій. — Адже для того, аби втриматися на воді, спортсменові потрібно об’єднати силу, координацію і витривалість. Крім фізики і математики, учні посилено вчать англійську. Адже вони повинні розуміти, що їм кажуть судді на змаганнях в англомовних країнах. 
  Сказати, що в якісь періоди віндсерфінгістам було важче тренуватися, а в якісь — легше, чоловік не може. Завжди важко знайти гроші для оснащення, а також для поїздок на змагання.
  — Віндсерфінг — завжди був недешевим хобі, — зазначає Олексій Нижегородов. — Приміром, тепер, щоб придбати дошку і комплектування до неї, потрібно близько п’яти тисяч євро. Бо змагатися дозволили лише на фірмових ліцензійних дошках “Нейл Прайд”. Причому навіть цих дуже якісних і надійних дощок вистачає максимум на три роки тренувань, а вітрил — на рік.
  Держава не виділяє на допомогу спортсменам жодної копійки, скаржиться тренер. Наразі, за словами пана Нижегородова, для занять і тренувань дошки та комплектуючі купують спонсори, меценати і батьки дітей, котрі тренуються у віндсерфінг-клубі.
  — Наразі ми маємо вісім-десять комплектів спорядження і виступаємо командою в олімпійському класі, — гордо зазначає тренер. — Тоді як Харків, Донецьк, Алчевськ, Євпаторія і Севастополь привозять лише по два-три учасники. У той час, як ми — вісім. Тому у нас — відповідні результати.
  Нещодавно тернопільські віндсерфінгісти здобули три призові місця на юнацьких змаганнях “Призи міста Севастополя”. Тернополянка Ольга Маслівець була учасницею трьох Олімпіад. У Китаї вона посіла восьме місце серед спортсменів із 30 країн-учасниць. Незабаром тернопільська команда планує поїхати на дитячі Олімпійські ігри в Сингапур, а також у Туреччину — на змагання дітей віком до 19 років.
Наприкінці зустрічі ми цікавимося, яке майбутнє, на думку відомого тренера, чекає наших віндсерфінгістів у Тернополі. Не замислюючись, пан Олексій відповідає, що і так все зрозуміло — доки є ентузіазм, майбутнє завжди буде.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.