Родина з Тернопільщини прихистила 15 дітей, троє з них – ВІЛ-інфіковані

• Віка народилась на Донеччині, а після смерті батьків та брата росла у притулку. Вона від народження хвора на ВІЛ. Без належного лікування дитина була на волосині від смерті.
• Зараз дівчинка на Тернопільщині, де її взяла під опіку любляча родина. Віка мріє, що колись зможе не приховувати свій діагноз, а дізнавшись про нього, її не обходитимуть стороною…
• Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Вірус імунодефіциту людини (далі скорочено ВІЛ – прим.) — це не просто хвороба. Це ціла соціальна історія, яка починається з дитинства і супроводжує людину впродовж життя. Діти з ВІЛ-позитивним статусом змалку зіштовхуються з осудом та неприйняттям соціуму, а без регулярної і якісної терапії втрачають шанс навіть зустріти повноліття. У час повномасштабної війни такі хворі потерпають ще більше, потребують уваги лікарів та милосердя зі сторони оточення. Особливо, якщо крім статусу «ВІЛ-позитивний (-на)» додається ще статус «внутрішньо переміщена особа».

Ми дізналися, як таким дітям допомагають долати недугу на Тернопільщині. Як завдяки належному догляду і лікуванню, любові та підтримці у сім’ї, а головне усвідомленню, що ВІЛ – не вирок, діти мають повноцінне життя?

У цьому матеріалі – історія 10-річної Віки з Донецької області та її мами-опікунки Наталії. 

З 2018 року родина пані Наталії взяла під опіку та піклування дев'ятеро дітей зі східних та центральних регіонів України, розповіла пані Наталія. Троє дітей – ВІЛ-інфіковані. Загалом жінка разом із чоловіком виховують 16 дітей (одна з них рідна).

Обличчя Віки та мами-опікунки (за особистим проханням – прим.) довелося приховати. Власне, як і не вказувати прізвище родини та конкретне місце проживання, бо на їх переконання, мешканці нашої області ще не готові прийняти імунодефіцитну дитину. Родина остерігається цькувань і насмішок, тому попросили про анонімність.

Розлучили зі старшою сестричкою

Віка – сирота, і її біологічні батьки померли. Під опіку дівчинку разом зі старшою на п’ять років сестрою взяв рідний брат, який згодом теж відійшов у вічність. Тому дівчата потрапили у місцевий інтернат. Перебуваючи там, малеча мала мінімальні шанси знайти нову сім’ю. А все через діагноз маленької Віки. У неї ВІЛ, бо дитину при народженні інфікувала мама.

Згодом сестер розділили. Старшу – вже підлітка, перевели в заклад в іншій області. Близько чотирьох років дівчата не бачилися та нічого не знали одна про одну. У них була перспектива вирости у різних інтернатах та ніколи більше не зустрітися. Однак все змінило російське вторгнення, під час якого діти не тільки знайшли одне одного, але й отримали люблячих батьків. У травні 2023 року Віку під опіку, а її старшу сестру – на піклування, взяли Наталія з чоловіком – багатодітна родина, яка мешкає в одній з громад Тернопільської області.

– Коли почалась війна, Віку та інших вихованців її інтернату евакуювали у Слов’янськ. Там вони жили в умовах бойових дій, ситуація погіршувалась, але їх чомусь не поспішали вивозити зі сходу України. Якось Віка писала твір і поділилася, що дуже боялася обстрілів і померти… Дякувати Богу, потім дітей із працівниками закладу перевезли у Чернівецьку область. Коли саме це трапилося – не можу сказати. Завдяки соціальній службі на початку весни ми дізналися про двох дівчат з Донеччини. Це була Віка з ВІЛ-позитивним статусом та її 15-річна сестра, – розповідає мама Наталія.

Далі була бюрократична тяганина з оформленням документів. Забрати сиріт із притулку нелегко, – пояснює жінка. Двох сестер з нетерпінням чекали вдома й інші діти пані Наталії. Вони дуже вболівали за те, щоб все вдалося. До речі, крім Віки у родині є ще двоє ВІЛ-інфікованих хлопчиків. Пані Наталія каже, що без вагань наважилась взяти під опіку дітей з цим діагнозом та ніколи про це не жалкувала.

«Шкіра лущилася і облазила шматками»

– Колись я працювала з ВІЛ-інфікованими у реабілітаційному центрі і бачила, як вони «згорають» без належного догляду. Дітям з таким діагнозом слід допомагати, аби вони жили нормальним життям, а не цькувати й обходити стороною. Ми з чоловіком обізнані з ВІЛ-інфекцією. Нам не страшно, знаємо, як лікувати наших діток, – додає жінка.

Спілкуючись з мамою та обговорюючи, як після нашого інтерв’ю підуть гуляти містом, Віка дзвінко сміється. Усмішку їй подарували тут, на Тернопільщині. Власне, як і буквально витягнули з того світу…

– У притулку на Донеччині лікування Віки дуже «запустили», – зітхає пані Наталія.

Пригадувати жахливий стан доньки ще кілька місяців тому жінці морально важко. Зауважує, що на Донеччині дівчинка теж перебувала на обліку у ВІЛ-центрі. Проте за нею не доглядали ні медики, ні брат-опікун. Дійшло навіть до того, що більше року дитина вживала протерміновані антиретровірусні медикаменти.

За словами мами, через недбале лікування аналізи були «на нулі», а імунна система ослаблена. Ріст дитини зупинився, що важко не помітити і тепер, адже як на свій вік мала дуже крихітна. На фоні слабкого імунітету виникли дві форми туберкульозу, через що вона потрапила у тубдиспансер. Коли пані Наталія нарешті змогла забрати Віку з притулку, та була вже майже на волосині від смерті.

– Якби вона залишилася там ще на трохи, її не стало б… – розповідає жінка. – Імунна система майже не працювала, шкіра у дитини лущилася і облазила шматками, у роті були рани. Віка перестала рости і розвиватися. Ми «виходжували» її ціле літо. Лікарі оглянули Віку, виписали правильне лікування, направили на аналізи. Ми забезпечили дитині затишок, нормальне харчування та вчасний прийом ліків. Водили до психолога, аби допомогти впоратися з пережитим. Її дуже травмували, вона боялася навіть темряви. Зараз у неї відновилися імунні клітини. Віка добре їсть, набирає вагу та знову росте.

Потрібна пожиттєва терапія

ВІЛ-інфікованих дітей варто кожних пів року водити до лікаря на обстеження, додає пані Наталія. Але після всього того, що сталося з Вікою, жінка тепер возить її та синів з таким самим діагнозом на огляд щомісяця. Дуже хвилюється, аби нічого не упустити та повністю контролювати їхній стан здоров’я. А лікарі, каже, ніколи не відмовляють зайвий раз обстежити дітлахів та завжди приймають дуже добре.

Також люди з вірусом імунодефіциту повинні постійно приймати спеціальну терапію. Безоплатними ліками забезпечує держава, говорить пані Наталія. Медикаменти родина отримує в обласному центрі профілактики і боротьби зі СНІДом. Завдяки їм дитина стає «незаразною» та безпечною для оточення.

Медикаменти іноземні, в Україні таких не виготовляють – додає багатодітна мама. Вони якісні та дозволяють дитині вести нормальний спосіб життя. Жінка каже, що не може навіть уявити, скільки коштує місячне дозування терапії. Це дуже дорого, якби довелося оплачувати самим – не змогли б.

– Наша родина ніколи не мала затримок або проблем з отриманням ліків. Нам завжди видавали їх вчасно. Я вираховую, коли терапія має закінчитися, і ми їдемо до Тернополя. Але часто лікарка й сама заздалегідь телефонує та нагадує. Знаєте, в Україні щороку витрачають мільярди, аби придбати терапію для ВІЛ-інфікованих громадян. Цей обов’язок сумлінно виконують. Та у час повномасштабної війни у мене, напевно, як і в кожної мами з хворою дитиною, був страх, аби в країні не сталося чогось неконтрольованого і ліки продовжили видавати. На щастя, обійшлося… – ділиться думками Наталія.

Окрім медикаментів, в обласному центрі профілактики і боротьби зі СНІДом, за словами мами, Віка може безкоштовно здати аналізи, зробити УЗД, відвідати психолога і отримати іншу фахову допомогу. За це жодного разу у батьків не вимагали коштів. Лікарі відкриті до пацієнтів і готові прийти на поміч.

Обмежень у харчуванні для ВІЛ-інфікованих немає (за винятком, коли дитина страждає на гепатит і є проблеми з печінкою – прим.). Можна їсти геть усе, головне – збалансовані і доволі калорійні страви.

Вже звикла до нового дому

На Тернопільщині 10-річна Віка швидко адаптувалась. Її влаштували у школу, додає мама. Педагоги закрили очі на те, що у дитини нижчий рівень знань, ніж в інших, а ще вона тільки починає вивчати українську мову. Це дається дівчинці найважче, бо раніше розмовляла і писала російською, знала одні букви, а тепер довелося перейти на новий алфавіт. Тож зошити ще списані «суржиком».

Старша сестра Віки теж навчається у школі – в 10 класі. Діти безоплатно харчуються у їдальні, бо мають статус позбавлених батьківського піклування. Як вчителі, так і учні ставляться до переселенців з розумінням.

– Я ходжу у 5 клас. Нова школа мені подобається. На Донеччині дружила з трьома дівчатками. Зараз ми не спілкуємося, бо немає зв’язку. Тут у класі багато дітей, ми познайомилися, і я знайшла нових друзів. Але іноді сама можу ходити собі…

Віка трохи соромиться говорити, бо вперше дає інтерв’ю.

– Це у неї характер такий, – киває пані Наталія. – Інколи сидить на самоті. Але Віка така, що всьому хоче навчитися. Ходить за мною навшпиньки, доглядає за домашніми тваринами, допомагає меншим братам і сестрам. Вона перша реготуха у домі. Діти у школі прийняли добре. Вони товаришують.

У багатодітній родині всі діти знають про діагноз Віки та ще двох її братиків. Кожен обізнаний з тим, якими шляхами передається ВІЛ-інфекція, та слідкує за цим. Сім’я велика, тому потрібно правильно виховати малечу. Тоді легше буде і батькам, запевняє пані Наталія. Вона з чоловіком навчає дітей сімейних цінностей – поважати і любити одне одного, підтримувати слабших, допомагати молодшим і хворим, горою стояти за братів і сестер, хоч вони і не рідні по крові. У діток, взятих під опіку, важкі долі, а психіка травмована минулим. Тому батьки порівну приділяють увагу всім та уникають поділу.

– Я хочу, щоб мої діти виросли хорошими людьми. Мотивую їх працювати та навчатися. Ми постійно їздимо кудись, організовуємо цікаве дозвілля. Були у Львові, відвідали театр у Тернополі. До війни щороку відпочивали на морі у Мелітополі, а ще у Карпатах. Віці та її старшій сестрі намагаюся замінити маму і подарувати обом щасливе життя. Ми ставимось до них, як до рідних. Мені здається, це останні діти, яких ми взяли під опіку. Принаймні, на найближчі роки, – говорить нам пані Наталія.

Віка з захопленням розповідає про свої хобі. Дівчинка обожнює малювати. Посміхається, що коли є натхнення – виходить непогано. З малюванням допомагає і молодшій сестрі, у якої церебральний параліч. Ще якось Віці купили пластилін, і відтоді вона ліпить фігурки. Найбільше полюбляє робити тортики або невеликі сердечка, які дарує рідним. Коли виросте, ділиться з нами, спочатку хотіла бути майстринею манікюру. А тепер мріє працювати перукаркою і робити красиві зачіски. Вже зараз часто практикується на сестричках. А ще не відмовляє, коли батьки просять допомогти у домашніх справах.

– Я також люблю гуляти Тернополем з мамою і татом, братиками і сестричками. Роздивлятися щось цікаве. Наприклад, ми недавно ходили у театр на виставу про Ісуса, – пригадує яскравий спогад Віка.

Доводиться приховувати діагноз

Діти з ВІЛ-позитивним статусом в Україні (і на Тернопільщині зокрема) страждають від дискримінації, розповідає пані Наталія. Люди не обізнані зі шляхами передачі цього захворювання, тому часто думають, що інфікуватись можна навіть тоді, коли пройдеш повз чи торкнешся особи з ВІЛ. А коли у певній компанії дізнаються про діагноз дитини, то перша реакція переважно агресивна. 

Через це багатодітній мамі доводиться приховувати факт хвороби дітей. Про вірус імунодефіциту у Віки та братиків крім сім’ї знають вчителі, класні керівники та дирекція школи, лікарі, які стежать за їхнім станом здоров’я, а також найближчі подруги Наталії. А ось перед чужими людьми діагноз замовчують.

– Ми зіштовхнулися з тим, що деякі родичі не знають про хворобу наших дітей. Не розповідаємо їм, бо почули пораду: якщо у кімнаті перебуває ВІЛ-позитивна людина, то після неї слід все дезінфікувати спиртом. Навіть дверні ручки протерти! А від старшої доньки я дізналася, що у школі є плакат про ВІЛ-інфекцію. І підлітки якось запитували, як розшифровується абревіатура «ВІЛ». Мабуть, у навчальних закладах і вдома батьки надто мало приділяють уваги цьому питанню, – знизує плечима пані Наталія.

Вона додає – потрапляла у ситуацію, коли до ВІЛ-інфікованих з пересторогою ставились навіть лікарі.

– Моєму синові якось відмовилися ставити крапельницю, бо він ВІЛ-інфікований. У дитини піднявся ацетон, нас поклали у палату. Коли дійшло діло до крапання і медики дізналися про діагноз, стали говорити, що не можуть лікувати малого, бо немає місця у лікарні. Я забрала його в інший медзаклад. А коли у дитини брали кров з пальця – одягнули «скафандр», як за часів «ковіду»… – пригадує жінка.

Пані Наталя бажає, аби у нашій державі почали більше говорити про права ВІЛ-інфікованих людей і те, що вони нічим не відрізняються від решти громадян. Аби ВІЛ-інфекція більше не була приводом для цькувань і табу на спілкування та стосунки з хворими. Аби люди, які дізналися про свій діагноз, не впадали у відчай та не боялися звернутися по допомогу. Аби соціум сприймав їх з милосердям…

– Насправді у нашому оточенні є багато ВІЛ-інфікованих. Але ми цього не знаємо, вони приховують свій статус. Ліків від ВІЛ досі не знайшли. Тому я пораджу всім, хто читатиме цей матеріал: якщо ви дізналися, що інфікувались – не панікуйте! Зберігайте холодний розум. Не треба ховатися, варто взяти себе у руки і піти до лікарів. Вони – не вороги. Якщо ВІЛ-інфіковані дбатимуть про себе, відкинуть шкідливі звички і вчасно прийматимуть ліки – то житимуть повноцінно до старості! – завершує жінка.

На обліку – діти з ВІЛ різного віку

Станом на 1 жовтня 2023 року на обліку у Тернопільському обласному медичному центрі соціально-небезпечних захворювань перебувають всього 13 ВІЛ-інфікованих дітей.

Троє з них – внутрішньо переміщені, розповідає завідувачка спеціалізованого амбулаторного поліклінічного відділення профілактики та лікування ВІЛ-інфекцій і СНІДу Софія Заяць. Однак, за час повномасштабного вторгнення тут надали допомогу багатьом діткам-переселенцям з різних областей України – як немовлятам, так і дітям з ВІЛ старшого віку. Лікарі обстежували їх та забезпечували медикаментами.

Також на диспансерному обліку стоять ще 11 ВІЛ-експонованих дітей. Вони народжені від ВІЛ-позитивних матерів, але діагноз у них ще не підтверджений. За такими малюками у Центрі стежать упродовж 18 місяців після пологів. Є спеціальний протокол обстежень таких дітей, додає Софія Заяць.

– Вони перебувають на моніторингу, і якщо останній аналіз від’ємний – знімаємо дитину з обліку. Це означає, що вона абсолютно здорова. Останні три роки у нашій області статистика передачі ВІЛ від матері до дитини – 0%. Це тому, що жінки приймають терапію під час вагітності, а немовлята потім на штучному вигодовуванні. В Україні є 14 регіонів, які досягли цього результату, – говорить Софія Заяць.

Діти з вірусом імунодефіциту, яким надають лікування у медзакладі, за словами лікарки, – з усієї Тернопільщини та різного віку. Зокрема, на обліку є: одна дитина вікової категорії 1-3 роки; семеро – від 4 до 10 років; троє – від 11 до 14 років; двоє – від 15 до 17 років. Деякі з них хворі від народження.

Наприклад, бували випадки, що ВІЛ-інфіковані мами не вірили у діагноз, встановлений лікарями, та відмовлялися вживати ліки. Достукатися до них було неможливо, і вірус передався новонародженій дитині. У Центрі також надають допомогу трьом сім’ям, у яких ВІЛ виявили у дитини, матері та батька.

Останній дитині, яку поставили на облік – 17 років. За словами Софії Заяць, у дітей, в яких виявили вірус не після народження, а в більш старшому віці (наприклад, у 3-7 років), клінічна картина дуже погана. ВІЛ-інфекція швидко прогресує. Вірус розмножується та вбиває імунну систему. Дитина може навіть не дожити до свого повноліття, якщо вчасно не виявити захворювання та не почати лікування.

Про шляхи передачі ВІЛ у дітей

Завідувачка відділення профілактики та лікування ВІЛ-інфекцій і СНІДу Софія Заяць зауважує, що є три основні шляхи передачі ВІЛ-інфекції у дитячому віці – від матері до дитини під час вагітності або грудного вигодовування, у підлітків через статеві гомо- та гетеростосунки, а також ін’єкційний спосіб.

Щодо першого – всі жінки, які стають на облік вагітності, повинні здати текст на ВІЛ. Згодом його потрібно зробити ще двічі – до самих пологів. Таким чином лікарі виявляють інфікованих жінок, і спостерігати за ними починають в обласному медичному центрі соціально-небезпечних захворювань.

– Зазвичай вагітні з ВІЛ-позитивним статусом народжують у Тернополі – або у міській лікарні №2, або у перинатальному центрі. Після пологів до жінки їде наш педіатр. Лікар оглядає дитину і контролює процес забору у неї сухої краплі. Це обов’язковий момент, який ми робимо до двох днів після пологів. За рекомендаціями ВООЗ, немовлята від ВІЛ-інфікованих жінок повинні перебувати на штучному вигодовуванні. Фінансують суміші для таких матерів зазвичай з місцевого бюджету. Однак, у перший рік повномасштабної війни суміш ми отримували як гуманітарну допомогу, – пояснює Софія Заяць.

Довідка. У 2015 році в Україні впровадили проєкт з використання методу сухої краплі крові для ранньої діагностики ВІЛ-інфекції у новонароджених. Тестування дітей в родопомічних закладах з використанням такого методу дозволяє виявляти ВІЛ-інфекцію у дітей у перші 48 годин життя, що забезпечить своєчасне призначення антиретровірусної терапії та подальше медичне спостереження.

Важливо тестувати на наявність ВІЛ не лише вагітних жінок, але й їх статевих партнерів – продовжує лікарка. Зокрема, медики дуже часто виявляють ВІЛ-позитивних чоловіків у ВІЛ-негативних майбутніх матерів. І навіть якщо під час вагітності у жінки від’ємний коефіцієнт інфекції, статевий партнер може заразити нею і під час грудного вигодовування. А далі, за ланцюжком, мама передасть вірус дитині.

– Скажімо, у 2021 році ми спостерігали цікаву статистику, коли три вагітні жінки не були інфіковані, а у їхніх партнерів виявили ВІЛ. За такими жінками ведеться посилений контроль і вживаються усі заходи профілактики, аби інфекція не передалась немовляті. На жаль, законодавчо тестування статевих партнерів ще не затвердили. Ми не маємо юридичного впливу на те, аби ці люди здали тест на ВІЛ. І з нашого досвіду, погоджуються на тестування лише 50% статевих партнерів, – говорить завідувачка.

Часто, за словами пані Софії, ВІЛ виявляють у дітей, які належать до  уразливих груп. Це підлітки, які вживають ін’єкційні наркотики, мали статевий контакт з особою своєї статі, та навіть секс-працівники.

Як допомагають ВІЛ-інфікованим дітям

Люди з ВІЛ-інфекцією повинні пожиттєво приймати антиретровірусні препарати, підтверджує Софія Заяць. Це потрібно для того, аби зберегти їхній імунний статус і безпеку для зовнішнього середовища. Прийом ліків відбувається в одну й ту ж годину щодня в однаковому дозуванні. Протипоказань до терапії, за словами нашої співрозмовниці, немає. Діти спершу приймають медикаменти у вигляді розчинів, а коли дорослішають – їх переводять на таблетовані форми та дещо збільшують дозування.

У Тернопільській області є шість пунктів, куди ВІЛ-інфіковані можуть звернутися за антиретровірусною терапією. Це обласний медичний центр соціально-небезпечних захворювань, а також філії у Борщеві, Теребовлі, Кременці, Збаражі та Чорткові. Медикаменти для хворих безкоштовні – запевняє Софія Заяць. Тернопільщина забезпечена достатньою їх кількістю, додає жінка, проте, так було не завжди.

– Бувало різне за час існування Центру. До повномасштабного вторгнення ми мали низький рівень забезпечення антиретровірусною терапією, тож видавали її людям на короткий термін. Після початку війни, завдяки США і багатьом донорам, котрі швидко організували доставку препаратів з-за кордону, ми можемо давати терапію хворим навіть на рік. Також у часи пандемії наш Центр передавав ліки ВІЛ-інфікованим і суміші для новонароджених дітей кур’єрськими засобами. В час війни це теж стало у нагоді. Фактично половині наших пацієнтів передаємо ліки поштою, – розповідає співрозмовниця.

Які ще послуги ВІЛ-інфіковані пацієнти отримують в Центрі соціально-небезпечних захворювань?

Всі немовлята, які перебувають у групі ризику заразитись вірусом імунодефіциту, проходять курс профілактики у вигляді розчинів антиретровірусних препаратів. Він триває 28 днів. Якщо лікарі знають, що мати лікувалася недбало, дитині дають більше терапії, аби уникнути постконтактного інфікування. Надалі за ВІЛ-експонованими дітьми та матерями спостерігають. Після 18 місяців дитину знімають з обліку у Центрі, а стан її здоров’я контролюватиме дільничний сімейний лікар чи педіатр.

Головне для ВІЛ-інфікованих надалі – чітко дотримуватися рекомендацій лікаря. Він індивідуально повідомляє, коли маленького пацієнта треба привести на обстеження. Якщо у дитини стабільні показники, вона вчасно приймає ліки, то звернення відбувається по закінченню антиретровірусних препаратів. Софія Заяць каже – більшість батьків дітей з ВІЛ намагаються не чекати останнього дня, а приїжджати у Центр за новою партією терапії заздалегідь. Старші діти приходять на обстеження самі.

– Наш Центр зі свого боку намагається максимально опікуватися дітками з ВІЛ, – каже завідувачка відділення. – Інколи для них навіть замінюємо батьків. Траплялися випадки, коли доводилося залучати соціальні служби, щоб забрали хвору дитину від рідних, які не приділяли їй достатньо уваги. Батьки обов’язково повинні прислухатися до настанов лікарів, бо ВІЛ – це смертельне захворювання, якщо його не лікувати. А у деяких сім’ях препарати стояли запаковані і їх дитині просто не давали. Хворі діти без належного догляду можуть не дожити до зрілого віку, аби самостійно вирішувати питання щодо свого здоров’я.

Як розпізнати ВІЛ-інфекцію?

За словами Софії Заяць, клініка вірусу імунодефіциту така ж, як і при будь-яких вірусних інфекціях. ВІЛ особливий тим, що завжди пересікається з будь-якою серйозною патологією – від онкології до лімфаденіту, бронхіту, пневмонії тощо. Симптоми, після яких варто бити на сполох і обстежитися на ВІЛ – це надмірна хворобливість, дитина постійно підхоплює вірусні захворювання, має висип на тілі й у роті, герпеси, стоматит, температуру нез’ясованого походження, діарею, збільшені лімфовузли.

– Важко відразу розпізнати ВІЛ-інфекцію. Замислюються про це вже тоді, коли симптоми починають прогресувати і ставати все гіршими. Якщо лікар досвідчений – він відразу зрозуміє, що з дитиною щось не так, коли та регулярно хворіє. Я рекомендую медикам обов’язково тестувати дітей на ВІЛ, якщо їхні симптоми не вкладаються у якусь клінічну картину. Це зайвим точно не буде! – додає жінка.

Пройти тест на ВІЛ також безкоштовно можна в обласному медичному центрі соціально-небезпечних захворювань (вул. Купчинського, 14). Є експрес-тест (результат до 25-30 хвилин) та імуноферментний аналіз (результат до 2 діб). Діти самостійно, без згоди батьків, можуть звернутися у Центр з 14 років.

Софія Заяць говорить, що у Центрі часто зустрічаються із темою дискримінації ВІЛ-інфікованих дітей. За її словами, якщо дитина лікується, вживає антиретровірусні препарати, – у неї не слабкий імунітет. Вірус блокуватиметься, імунна система функціонуватиме. Така дитина повністю безпечна для інших. Якось відокремлювати її чи цькувати – не можна! ВІЛ-інфіковані мають право на повноцінне життя!

– На жаль, суспільство в Україні та у Тернопільській області ще не готове прийняти ВІЛ-інфікованих… Дискримінація зустрічається часто. Але сподіваюся, що це незабаром зміниться! – завершує лікарка.

 

Автор та редактор проєкту - Наталія Бурлаку

Автор тексту - Юлія Іноземцева

Монтаж відео - Вадим Єпур

 

Читайте також:

Пільги для внутрішньо переміщених дітей у Тернополі: ми зібрали весь перелік

«Рятуй дітей, аби їх не забрали до російського притулку»: як Улянка та Дмитрик виживали в окупованій Каховці

Пережили бомбардування квартири і втекли з табору ворога: історія двох братів із Маріуполя

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.