В Японії не прийнято дітям казати "ні". Враження тернополянки

- Перше, що вразило, - люди. Вони настільки приємні та відкриті! - ділиться спогадами від Японії Наталія Ралло. - Якщо у нас на іноземців дивляться трохи насторожено і вороже, то там — навпаки.

Японці досі озираються услід іноземцям. Коли бачать на вулиці або в магазині приїжджих, часто підходять, роблять компліменти і розпитують, звідки приїхав.

Тернопіль плутали з Чорнобилем
- Там - мінімалізм в усьому, - продовжує тернополянка. - Усе дуже стиснуте, компактне: невеличка територія, а людей - як мурах. Я була в невеликих містах. Там немає хмарочосів. Будинки зводять дуже швидко.

Наприклад, у Токуямі — містечку неподалік від Хіросіми - за два місяці побудували 15-поверховий готель.
Дуже часто, почувши назву нашого міста - Тернопіль, японці перепитували: “А-а, Чорнобиль? Знаємо...”. Але чомусь не згадували, що схожа трагедія сталася і в них.

- Я відвідала музеї Хіросіми і Нагасакі, - розповідає дівчина. - Коли вперше приїхала в Нагасакі, там саме відзначали 60-тиріччя з дня падіння атомної бомби. Тепер важко уявити, що колись там була руїна. У місті вирує життя!

Англійська в інтерпретації японців — своєрідна. Зрозуміти сказане непросто. Адже співрозмовники не вимовляють певних літер.

- Розмовна японська мова відрізняється від тієї, яку чути з телеекранів чи від перекладачів. , - пояснює Наталія. - Головне — наполегливість і бажання. Спершу я записувала в блокнотику найуживаніші слова та фрази. Із часом завчила. Так, “охайо” у них — привіт, “конічіва” — добрий день.

Інша справа — письмо. Запам'ятати всі ієрогліфи важко, якщо взагалі можливо. Часто повну підбірку не знають навіть самі японці.

Курці носять попільнички
Тамтешня кухня одразу засмакувала українці. Дівчина вирішила скуштувати навіть найнезвичніші на вигляд страви. Їсти паличками вчилася “з нуля”. Але це виявилося нескладно. Для паличок є окрема підставка. Схрещувати чи встромляти їх у рис не можна — в японців це асоціюється зі смертю.

- Мені сподобалося смажене м'ясо “якініку”, - пригадує тернополянка. - Якось друзі запросили мене в ресторан. Усі роззулися біля входу. Відвідувачі сиділи на підлозі, перед кожним — столик, посередині якого - міні-мангал.

Офіціант приніс розпечене вугілля. Поклав його в мангал і поставив зверху решітку. Потім приніс на таці нарізане шматками м'ясо. Воно було різних сортів.

- Ми готували все самі. Було смачно і цікаво, - веде далі Наталія. - До речі, і в приміщенні, і надворі там — майже стерильна чистота. Вулицею можна запросто ходити босоніж.

Не раз, прокинувшись зранку, тернополянка чула через вікно, як продавець сусіднього магазину натирає щіткою плитку на подвір'ї. Чоловік так старався, що та аж блищала.

- Типове явище, коли молоді люди сидять просто на тротуарі. Наприклад, вийшли з магазину, щось п'ють-їдять і розмовляють, - каже дівчина. - Курці носять у сумочці або в кишені міні-попільнички або довго ходять з недопалком у пошуках смітника. Культура — на високому рівні.

Буряк — за Інтернетом
Суші – улюблена закуска японців. Популярні морські водорості, соєві боби, курятина, яловичина та свинина. Для приготування страв використовують незвичні для європейців речі: бамбукові паростки, коріння лотоса, гриби “мацутаке”.

- Рідкі страви у них дуже цікаві, - додає українка. - Особливо “місо-суп”. Смак — те, що треба, але цього не скажеш про вигляд. Цей суп - мутно-зеленого кольору, із морськими водоростями і перетертими мушлями.
Вибір ресторанів у Японії — дуже широкий. Є спеціальні заклади, де готують лише різні види суші або смажену курку.

- Мені сподобалися ресторани “сашимі”. Там можна скуштувати сиру рибу. Підходиш до великого акваріума, показуєш, яку хочеш. Офіціант виловлює її при тобі, - пригадує дівчина. - Риба ще рухалася, коли її подавали. Хоча вже була почищена і розрізана. Із соусом - смакота! Також я їла рибу фугу. Вона має отруйну судину, тому частина м'яса - непридатна до вживання. Завдання кухаря - правильно її вирізати.
Утім, деякої їжі українці бракувало. Найбільше вона скучила за... чорним хлібом.

 

- Там є тільки білий. І то лише з рисового борошна. Буханець коштував на наші гроші близько 80 гривень, - продовжує дівчина. - Також ніде у супермаркетах там немає буряка. Але ми знайшли вихід - знайомий замовляв нам його через Інтернет. Лише так ми могли зварити борщ.

Саке – як скислий компот
На харчування треба щонайменше 200-400 доларів на місяць. Поїсти в ресторані лише трохи дорожче, ніж купити все у магазині і приготувати, додає дівчина.

- Рисове вино саке я скуштувала лише один раз, - пригадує Наталія. - Не скажу, що це щось особливе. Напій не дуже міцний, нагадує скислий компот.

Саке зазвичай наливають із керамічного глечика “токурі” у маленькі чашки “чоко”. Подають гарячим або з льодом. Причому в Японії не прийнято пити “до дна”.

- У деяких ресторанах є спеціальні працівники — хостес. Це жінки або чоловіки, які розважають відвідувачів і прислуговують їм за столом: наливають випити, допомагають прикурити і підтримують розмову, - каже тернополянка. - Завдання хостес — догодити клієнту, щоб той зробив велике замовлення і якомога частіше заходив.

Японці люблять співати у караоке. Такі бари — на кожному кроці. Улюблена гра місцевих - бінго. Вона нагадує наше лото. У певні дні у ресторанах немає жодних шоу, бо всі відвідувачі грають у бінго.

На вулицях — коти з короткими хвостами
Найпрестижніші професії в Японії пов'язані з будівництвом і високими технологіями. Усі працівники - дуже сумлінні, поважають керівництво. Хоча шеф може підвищити голос.

- Мене неабияк здивувало, що на вулицях багато котів із короткими, наче обрізаними хвостами. Мабуть, це - така порода, - припускає Наталія. - За півроку я бачила лише одного “пухнастика” із хвостом. І то — в зоомагазині. Собаки на вулицях — рідкість.

Тамтешні будинки побудовані за особливою технологією. Така пересторога — на випадок землетрусу. 
- Я жила на острові Кюсю. За пів року землетрусів не було, - пригадує дівчина. - Але прогнозували цунамі. Тієї ночі була сильна злива. Вулицями їздили авто і водії попереджали всіх через гучномовці. Місцеві були напоготові.

До речі, особливим у Японії є і ставлення до малечі. Так, до семи років вони ніколи не говорять своїм дітям “ні”. Усі школярі носять форму: жовті халатики і цікаві, схожі на каски, головні убори.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google