Свята ще тривають, українці одне одного щиро вітають, традиції живуть. Здається, все чудово. Старші люди тішаться і святкують Різдво у серці, усвідомлюючи і відчуваючи справжню радість Божого народження. Люди середнього віку в клопотах, молодь – на гулянках, а діти… переймають традиції, бо якраз у них засівається те зерно, яке б мало прорости продовженням шанування звичаїв предків та їх втіленням. Чому ж коли вони виростають і стають молодими людьми, не завжди дотримуються звичаїв святкування, а й навпаки, виявляють зневажливе ставлення і спротив? «Молодь така пішла», – часто можна почути нарікання. Та я переконана, що тільки дорослі своїм ставленням творять цю культуру. Чому діти, яким прищепили, здавалося б, у дитинстві повагу й шану до традицій, виростаючи, зневажають їх? Молодь така чи все-таки відповідальність на нас, дорослих?

Пам’ятаю, як моя бабуся завжди казала, що на Різдвяні свята обов’язково мають прийти колядники, тоді весь рік родина буде щасливою. Радо зустрічали й вертеп, а на старий Новий рік хату мали засіяти, це теж був добрий знак на вдалий рік. Колядників тепло вітали, а ті йшли, пишаючись, що можуть віншувати родини, та ще й отримати подарунки: кілька гривень чи цукерки. Як тільки сходила перша зірка, за якийсь час жваві колядники вже співали під вікном. Так уся Свята вечеря минала під їхній спів. Одні змінювали інших. Відчувалося, що панує справді радість, Різдво. Так і на Щедрий вечір зі щедрівками.

Цьогоріч на Різдво, як і щороку, мій син зібрався із другом колядувати. Збиралися ретельно, бо морози тепер такі, що, як кажуть, «добрий господар би собаку не вигнав». Але як є бажання, то й мороз не завадить. Через якийсь час повернулися змерзлі, втомлені й розчаровані. «Більше не піду», – запевнив син. Із дев’ятиповерхового будинку їм відчинили лише в кількох квартирах. Бувало, зі словами «десять хвилин тому в нас уже колядували» зачиняли перед носом двері, а в одній із квартир дали по гривні й сказали навіть не колядувати. Здебільшого радо приймали колядників самотні бабусі чи старші люди. Було й таке, що учувши дітей, у квартирах вимикали світло й перемовлялися «не відчиняй».

І після цього у нас молодь погана? Через подібне ставлення не те, що колядувати скоро ніхто не захоче, ми й самі забудемо, як святкували наші предки. А що залишиться? Накритий стіл і повні шлунки? Ще трошки і не буде нам що передати наступним поколінням. Бо ми й самі традиції не поважаємо, не сприймаємо так, як це робили наші предки. Невже тих кілька копійок справді так шкода колядникам, що варто зачиняти перед ними двері, бо вже співали? Чи колядник тепер прирівнюється до жебрака, якому можна винести гривню й навіть не пустити до хати? На святковий стіл водночас, думаю, в кожній домівці витрачено не менш ніж півтисячі гривень.

А це ж наші діти, й вони мають ввібрати з дитинства радість цього свята, колядування, щедрування, засівання, а з таким ставленням сумніваюся, що захочуть.

Тож перш ніж ганьбити молодь, варто починати із себе, бо через наше ставлення формується їхнє розуміння і наслідування чи опір традиціям.

Сумно й боляче, але я вірю, що ми захистимо наші традиції, як поважатимемо насамперед себе, тоді й молодь буде поважати і звичаї, і край, в якому живе, і дітей своїх так виховуватиме.

Добра вам, миру, любові, затишку та гідності до себе й до батьківських звичаїв!