Щойно автобус показав свого лисого лоба через кордон, як назустріч йому вибігли зграйкою чепурні хатки моєї України, мого рідного краю. Хоча досвітні промені ще тільки прокидалися, геть заспані хатини, протираючи свої очі-вікна, раділи і мало не підстрибували, дивлячись, як діти повертаються додому. Ніби вітали із поверненням.
Обабіч дороги, на чорних масних грядках людських городів, поважно повсідалися заквітчані господині-картоплини, за ними галантно виструнчилися рядочки кукурудзи, а ще далі акуратно вишикувалися клаповухі бурячки. З одного боку, доки сягало око, стелилися зеленим пишним килимом поля, ніби розмальовані талановитою художницею-осінню у маково-волошкові кольори. З іншого – додивлялися свої сни, пускаючи в небо хмарки туману, пузаті велети – гори Карпати. Перестрибуючи через камінці, наввипередки бігли струмочки. Моя земля, ніби огорнула мене теплими, пухнастими, рідними обіймами, поцілувала у чоло: «Ось ти й вдома, дякую, що повернулася…».
І справді, як би гарно не було десь там, своє рідне було мені найкращим. Хатки, поля, гори, ліси, чепурні грядочки і люди, які, ніби мурашки, бігли кожен у своїх справах. Я їхала із заробітків. Там не знайшла щастя, хоч і везла у гаманці кругленьку суму. Серце, думки та й душа були тут, у рідному краї і, я вирішила повернутися. Давно не була вдома, адже заробітчанство займає багато час, а той летить невпинно.
Глянула на небо і обімліла – зліва чорна хмара, справа – чиста синява. Під серцем тихо закололо…
- О Україно! Все, як завжди! Та що ж візьмеш з неї, такі українці… - Збудив мене від роздумів вигук жіночки, що сиділа через прохід. І почалося... Стільки бруду я не чула вже давно і, це про свою землю! А ще кілька годин тому ці люди, їдучи додому, розповідали, як хочуть повернутися, як скучили, і як добре вдома, бо це ж їх рідна земля. Жах охопив мене, але не тільки мене. Чепурні хатки, бурячки та соковиті вишні, які щойно вітали нас спохмурніли, винувато опустили очі від тих слів і, наче почорніли. Хіба ж вони винні у тому? Цвітуть, ростуть, буяють, як завжди, дарують свій врожай цьому краю, цим людям.
- А от інші народи… – продовжила жінка, що сиділа поряд зі мною.
Автобус винувато в`їхав у місто. Обабіч дороги я раптом побачила знайому. Вона виглядала, як старенька бабуся, хоч була ще зовсім молодою. Я знала її історію. Була вона давньою і величною. Колись вона була першою красунею, королевою називали, багатою і щедрою, на всі округи славилася гостинністю, добром, вишуканістю та мудрістю. Та минув час і, тепер вона стояла тут із простягнутою рукою і просила милостиню. Її поставили тут… діти. Через них вона тут. Їх у неї було багато. Усі розумні, красиві, талановиті. Та й не дивно, адже дала їм усе, що мала, плекала, виховувала. Вони виросли. Подарувала їм найкращу землю, показала традиції родинні, навчила мови співучої, пісень мелодійних, пригорщами давала любов, вмивала в росі, щоб красу мали, вишивала сорочки на добру долю і, кожному дала пучечок талантів. Діти мали все і завжди були найкращими. Дочекалася… забули все рідні діти. Впустили в дім її чужинців, що хазяйнують тепер і свої порядки встановлюють, дітей вигнали подалі, щоб десь собі на життя заробляли, а маму… поставили біля дороги, щоб просила, бо ще їм мало. «Діти, дітоньки мої. Я ж все вам дала. Чому тікаєте від мене? Виженіть зайд і живіть щасливо…» – шепотіла жінка. «Хіба ж я інакшою стала, що так ненавидите? Хіба ж я в змозі без вас, сама, впоратися із наругою?». Мовчали… Усі мовчали, тільки далі нарікали на народ, на землю, на неї… на рідну… Україну.
«Так, дозволяємо нелюдам господарювати, чужинців допустили, та ще й нарікаємо…» - подумки відповіла я.
- А ви як думаєте? – повернув до мене голову сусід.
- Не розпинайте маму… - відповіла я, ледь ковтаючи клубок, що здавив горло. – Починаймо з себе…
Ніби прозріння прийшло до мене «Ні, я маю бути тут, бо тут моя мама – моя земля. Вона мене народила, поїла, годувала, виростила, співала мені пісень, виколисала. Нечесно її тепер залишати».
І не просто бути тут, а бути гідною її, бути вдячною за все, що дала, і захистити своїми вчинками, ставленням, повагою перш за все до себе, до неї, до свого краю, народу. І так кожен… А тоді гуртом і чужинців виженемо, і зло викорінимо, і заживемо гідно, бо ми того варті.
- Ще трошки, мамо…
Ірина МАЦКО
