Рік тому.
Київ.
Холодно. Стою під памятником сестрі Либідь, Кию, Щеку та Хоривові. Біля нас - "Правий сектор".
Десь у цей час напруга на Майдані зросла: Всі чекають: підпише чи не підпише.
Всі хвилюються.
Беркут по периметру Майдану всже майже не ховається. Щось назріває...
Вони шумлять, бігають і теж хвилюються.
В душі вперше щось заворушилось. Я не повинна нікуди йти. Я поівинна бути тут. біля мене - дівчинка 20 з малесеньким хвостиком, в камуфляжі. Очиська великі і щирі. на відстані чую, як калатає її серце. З рота йде пара...
Раптом повідомлення: не підписав.
Гул, розчарування. Ніхто не розходиться.
Всі чекають чогось.
Нас магнітом тримає на Майдані. Ми не йдемо.
До 17 години ми ходимо між людей. Говоримо. Радимось. Хтось плаче. Хтось сердиться...
Назріває бунт.
... ми стояли на містку біля Жовтневого, коли з усіх щілин раптом почав бігти беркут і шикуватися. Брали в кільце? Не знаю.
Біжимо, тримаючись за руки, як маленькі діти, вниз. В передній ряд. Це вже не ряд. Це - лава. Час зупиняється. Телефоную чоловікові. Нас оточують. Щось буде... Він дивиться в інтернеті і каже, що камери відключені. Я не знаю, чому подзвонила йому тоді. шукала захисту? Пускають газ. Майдан починає співати гімн.
Співаю і плачу.
Якась бабуся дає моїй коліжанці бутерброд. біля неї малюк, що десь тільки зіпявся на ніжки. Зовсім малий. Просимо бабцю піти. Та не рожзуміє що відбувається. Часу на пояснення нема. Коліжанка (тепер вона вже бойовий товариш, назвемо її подруга Сойка, умовно), ховає за себе бабцю.
Дивлюсь. як драпають з Майдану слабкодухі.
Вихоплюю у натовпі знайомих дівчат, дружин колег по роботі (назвнемо їх так). ті теж телефонують чоловікам.
Отримуємо наказ (ні, тоді ще не було наказів...), - рекомендацію чи пораду, підійматися на Стелу.
....
А тоді я спустилась в метро і купила червоно-чорний прапор.
Саме тоді вмерла пацифістка Ліля-"Гера", яка ще десь жила в закутках свідомості і народилась "Подруга ..."
Почалася моя особиста війна. З собою, з владою, з неправдою і злом.