Я не думав нічого сьогодні писати про річницю повномасштабного, бо і так буде написано багато тонкосльозого, проникливого і пронизливого. Та і що мені писати. Але от шоно приятелька напівжартома назвала мене занадто ніжним і я зрозумів - це воно.
Війна - це дуже жорстке ранжування пріоритетів. Що перше, Що друге, а що десь десь там далеко. Не на часі. Війна це довгий ураганний вітер, який здуває з поверхні все летке, делікатне, крихке та нетривале. Залишаючи лише монолітні обрубки незрушних скель, голий безплідний ландшафт. Скелі - це, звісно добре і навіть символічно, але на скелях нічого не росте. Скелі чудово виглядають лише серед зелених лісів і родючих земель. І дуже пригнічуюче виглядають у безплідній пустелі.
Якщо війна вивітрить із нас ніжність та вразливість і перетворить на холодні свинцеві обрубки, то в чому сенс такої стійкості?
У геології голі скелі, які залишились після руйнування поверхні вітром, дощами і льодовиками за мільйони років мають дуже символічну назву в українські мові - їх називають останцями. Те, що осталось. Туристи, котрі були у Підкамені, бачили величезний камінь, який стоїть на горі. Оце він - останець.
Війна - не це тільки що було, а що і осталось. Що залишилось від нас за чотири роки безперервного бомбардування війною по голові? Чи є ще в нас трохи ніжності? На якій потім зійде паросток нового життя, як та рослинка у робота Воллі.
Моя відповідь - так. Наша ніжність не вимерла і не вимерзла. Я все ще бачу її в людях, навіть у найбільш стійких і монолітних. І вразливість у них бачу теж. Думаю, що і ворог це все бачить теж. І озлоблено ще сильніше товче по нас ракетами, бо як так - стільки ракет на голови, а їм мавпочку шкода. Саме стільки ресурсів вкладає в удари не тільки по захисному, а у м’який і ніжний тил. Аби він скам’янів і з нього вивітрилось життя.
І ця наша ніжність і вразливість як людей - не слабка риса і не недолік під час війни. Навпаки, у ній народжуються сенси для опору і логіка сили. Зовнішня тверда і захисна оболонка завжди захищає і ховає щось тепле і вразливе. Тверда шкаралупа яйця - захищає курча. Зла ведмедиця - своїх малих і до смішного безпорадних ведмежат. А озоновий шар - захищає біосферу, пару кілометрів тонкого шару, в якому і тримається життя на планеті.
Ландшафт Місяця – стійкий і навіть по-своєму красивий. Але толку з того, якщо це мертвий, абсолютно позбавлений життя ландшафт. А там колись теж була атмосфера, уявіть. Яку безповоротно вибили безкінечні бомбардування метеоритів та випалило ультрафіолетом Сонце. Так, на нас назавжди залишаться величезні і численні кратери від цієї війни. Але з часом і вони заростуть травою та заповняться співом пташок, якщо буде збережене саме життя як структура.
Пильнуйте свої ніжності і свої вразливості. Пророщуйте, як мікроґрін на підвіконні. Вирощуйте на них те, що робить з вас людину. Бо вражатись – не менш важливо, аніж вражати. Живе – завжди тепле, м’яке, ніжне і крихке. Така природа життя. А життя – це природній ворог смерті. То ж ви знаєте, що робити.
