Нам часто важко порощатись з тими речами, які віджили своє та чомусь (на наше глибоке переконання) є вкрай зручними, потрібними та цінними. Взуття, яке ідеально «сидить», але з пробігом в не одну тисячу кілометрів... Кофтина просто , але яка виросла з тобою з 90 до 105 кілограмів... Куртка, у якій ти почуваєшся ідеально, хоча схожий в ній на того Олега, «який на зупинці живе».
Навряд чи ті речі тримають в собі якісь спогади, були з вами в важливі миті, і вже точно не є найліпшим з всього гардеробу. Тут має місце просто звичка, а ще банальне невміння прощатись з тим, що стільки часу разом звами. Згадався мій аргумент стоматологу, який порадив зуби мудрості видалити: «Ти що, най будуть, вони вже 20 років зімною» Майже те саме, хоч трохи й глибше, з людьми. Не тими, що усюди і довкола. А з тими, біля яких ви зашпортнулись в житті, зупинились, бо вартують того, впустили десь поближче до душі.
Не варто боятись, коли в комусь розчарувались чи побачили неприємне вам єство, прощатись з ними. Видаляти зі свого життя. Без сумнівів, хвилювань, внутрішніх революцій. Так! Люди іноді виростають одне з одного, іноді заплутуються і заплутують вас, іноді ілюзорно мають ідеальний образ. Але якщо почули з середини себе пораду «лишатись того ровера», то слухайтесь.
Інтуіція, до слова, дуже недооцінене чуття. А дарма))) Ну і головне: чи то на місце речей, чи то на місце людей, яких ви відпустили, приходить щось нове, зручне та бажане .
Хух, нарештів куплю нові кросівки