Про секрети успіху тернопільської волейбольної команди "Будівельник" розповідає її тренер

За два роки свого існування тернопільська волейбольна команда “Будівельник” перейшла з Першої у Вищу лігу.
Завдяки яким рисам  гравців і тренерів це стало можливим і яке майбутнє він бачить для своєї команди, розповідає тренер “Будівельника”. Він вважає, що спорт розвиває не лише фізичні, а й духовні якості. Сам багато читає релігійно-філософської та психоаналітичної літератури. А ще каже, що неосвічена людина ніколи добре не гратиме у волейбол.
Ентузіасти є й нині
— Чи має Тернопіль достатнє підгрунтя для розвитку волейболу?
— Свого часу тернопільська команда “Надзбруччя” дала багато хороших спортсменів для нашого волейболу. Саме з цієї комади рівненчанин Олександр Косарєв, призер Пекінської олімпіади, зараз грає у складі збірної Росії.
Великим ентузіастом волейболу тоді був колишній гендиректор ВАТ ВТО “Надзбруччя” Богдан Сусук. Він відкрив ДЮСШ “Надія”, організував дитячі волейбольні групи, де готували місцевих спортсменів. Також збудував два спортивні зали. Один із них продовжує діяти й донині, в іншому ж тепер — супермаркет.
— Як ви потрапили у “Будівельник”?
— Ця команда — один із соціальних проектів президента Корпорації “Укрбудінвест” Зеновія Щепановського. Він — теж ентузіаст волейболу, причому ентузіаст-практик. І коли мені запропонували тренувати нову команду — я взявся за цю справу.
Тож у 2007 р. ми зібрали студентів і заявилися у Першу лігу. Всю лігу команда пройшла без поразок і стала чемпіоном України сезону 2007-2008 рр. Вийшла у Вищу лігу Б. Там у сезоні 2008-2009 рр. теж вийшла на одне з чільних місць, що дало їй право грати у цьому сезоні вже у Вищій лізі А. Це ще вищий та сильніший ешелон. Зараз у ньому перебуває вісім команд, серед яких — і наша молода команда, що представляє місто та область.
Хорошої спортивної арени мість не має
— Чому не знайшлося для вашої команди більшого залу, аніж у “Текстильнику”? Адже, кажуть, часом він не може вмістити всіх охочих подивитися гру.
— Справді, на сьогоднішній день у Тернополі хорошої спортивної арени немає. Непогані спортивні зали мають наші вузи, але вони, зрозуміло, обслуговують своїх студентів. Зеновій Щепановський, до речі, близько двох років тому хотів збудувати новий спортивний зал у місті. Однак завадила криза. Будемо сподіватися, що в майбутньому він ці плани таки реалізує.
А плани команди, звісно, залежать насамперед від нашого спонсора та того, наскільки він буде успішним. Дуже хочеться, щоб через кілька років стан розвитку волейболу у місті суттєво покращився. Звісно, в успіху завжди є дві складові — з одного боку, це кадри, з якими працюють інші кадри. З іншого, це матеріально-технічна база. Якщо ці дві складові зійдуться — успіх буде.
— Які перспективи для вашої команди, якщо вона вийде в Суперлігу?
— Зараз ми не ставимо собі завдання виходити в Суперлігу. Навіть космічний корабель обмежений у своїх можливостях — він має певну кількість ступенів, певні запаси пального. Він може вийти лише на якусь певну орбіту. Так і ми. Ми чудово виступили першого року — вийшли на одну орбіту. Другого року — на другу. Цього ж сезону виходу на третю орбіту не плануємо. Розуміємо, що для цього потрібні певні накопичення моральних, фізичних, інтелектуальних та інших ресурсів. Ми ж потрапили у набагато сильніший ешелон, де сьогодні виступаємо непогано, але для прориву далі потрібен більший потенціал.
Команда оновилася
— Чи відбуваються через це кадрові зміни в команді?
— Зараз команда оновилася. Це ж живий організм, зі своїми особливостями. Після того, як ми добре зіграли у двох сезонах, дехто отримав “зіркову” хворобу і відчув себе незамінним. Тому з деякими зі спортсменів довелося попрощатися. Звісно, це було не зовсім приємно, але тренери та працівники клубу для того й працюють, щоб своєчасно лікувати такі “хвороби”. А те, що не лікується, часом доводиться й ампутувати...
Але загалом дуже тішить, що сьогодні в команді є хлопці, які дуже швидко прогресують. Це Михайло Сенюшка із Золотого Потоку. Його нам у команду делегував тренер тамтешньої ДЮСШ Михайло Микитчак. Також непогані результати демонструють Любомир Бонк із Гаїв Ростоцьких, Олег Ратушняк з Бродів, тернополяни Юрій Підодня та Юрій Паласюк.
— Як ви загалом оцінюєте тернопільський волейбол? Адже жіноча команда “Галичанка” — теж чемпіон України. Однак ажіотажу довкола цього виду спорту в Тернополі немає. Чому?
— Важко про це судити. На сьогоднішній день ажіотаж довкола волейболу є, наприклад, у Росії. Там розвитком цього виду спорту займаються на державному рівні. Туди забрали немало й наших українських сильних волейболістів.
Натомість у нашому місті гроші на волейбол дають приватні структури. За що ми їм дуже вдячні. Щоправда, є обласні центри в Україні, де волейбол набагато популярніший. Приміром, у Харкові, де грає “Локомотив”. Там для розвитку волейболу створені спеціальні структури, діти мають можливість займатися у спеціалізованих групах. А в нас сьогодні волейбол більше переорієнтований на жіночий вид спорту.
— А на вашу думку, це — чоловічий чи жіночий вид змагань?
— Він підходить і чоловікам, і жінкам. Жіночий волейбол по-своєму красивий, чоловічий — по-своєму. Нам, чоловікам, навіть більше подобається дивитися жіночий волейбол. Це — пластика, грація, краса. Натомість чоловічий волейбол — це міць, агресія, спортивний азарт. А загалом волейбол — це сплав одного й другого. У ньому, як і в житті, чоловіче без жіночого взагалі існувати не може.
Тернопіль зараз не є лідером
— Що робитимете для того, аби волейбол став популярнішим у Тернополі?
— Як тільки здолаємо кризу — маємо багато планів. Наприклад, відкрити волейбольні групи, де будемо  збирати дітей зі всієї області. В області, до речі, волейбол не “загинув”, команди в районах працюють. Але сам Тернопіль уже не є лідером у цьому виді спорту, як це було колись.
— Хто для вас є авторитетом у волейболі?
— Загалом не люблю слова “авторитети”. Не люблю нікому поклонятись. Але є люди та команди, які, безумовно, викликають повагу та захоплення. Це насамперед колишній, справді висококласний волейбол Радянського Союзу. Покійний тренер В’ячеслав Платонов, за якого десять років поспіль збірна Союзу не знала поразок на світових аренах...
Також захоплююсь жіночим волейболом Японії та їхнім знаменитим тренером Хіробумі Даймацу, який прославив Японію у всьому світі. А ще — збірними Бразилії й Італії. Хотілося б, спираючись на їхній досвід, розвиватися далі й собі.
— Що побажаєте тернополянам перед святами?
— Всім землякам традиційно бажаю здоров’я, благополуччя в родинах, віри в себе, у те, що в нашій державі та в наших родинах все буде рухатись лише до кращого. Любові у ваших домівках та серцях!

“Навіть золота вуздечка не робить шкапу рисаком...”
— Який ви поза роботою? Чим ще живете?
— Сказати, що я живу лише волейболом — було б дуже вузько. Волейбол для мене — це творчість. А поза ним живу й іншими, духовними цінностями, яких намагаюся не афішувати. Просто люблю життя і дякую долі за те, що живу.
Люблю читати. Здебільшого це психоаналітична та філософська література. Керуюся принципом — немає поганого життя, є невміння жити. Так само — немає ні “слабких”, ні “сильних” команд. Є або слабкість духу, або недооцінка чи переоцінка суперника.
Як у житті, так і в спорті люди люблять похизуватися матеріальними речами. Але, як казав Сенека, навіть золота вуздечка не робить шкапу рисаком... Дух змагання живе в кожній душі, але дуже часто люди змагаються, порівнюючи якісь матеріальні набутки. Натомість змагання у спорті — це змагання сили духу. Хіба спорстмен почне краще стрибати лише тому, що отримає за це мільйон? Та дайте йому навіть три мільйони — але він не стрибне вище, ніж здатний.
Змагається тіло, але перемагає дух. Таке моє кредо.  Людина — дуже складна субстанція. Її можливості досі не вивчені. Скільки б не існував спорт, рекорди завжди будуть. І підставою цьому є не матеріальні речі, а саме дух.
— Гравцям вашої команди легко розуміти такі ідеї?
— Не всім і не завжди. Переконався, що світогляд дуже сильно залежить від сім’ї і тих моральних цінностей, які там шанують. Добре помітно це на спортсменах. Одні живуть більше матеріальним, інші духовним. Треті намагаються це поєднувати. Одні люблять читати, інші не люблять. Завжди своїх хлопців підштовхую до того, що читати — потрібно. Читання розвиває душу й образне мислення. Звісно, силою нікого не змусиш. Але дуже тішуся тим, що є в команді хлопці, які справді люблять читати.
Загалом на спорт дивлюся як на діяльність, яка не обмежує, а навпаки, стимулює всебічний розвиток особистості. Хоча, звісно, часто буває й по-іншому — мовляв, сила є, розуму не треба. Таке дуже неприємно бачити. Бо сам вважаю, що якщо розуму нема — дурень ніколи не гратиме у волейбол. Цю гру, до речі, в СРСР дуже рекомендували космонавтам — саме тому, що вона розвиває швидкісне мислення. Крім того, розвиваються й інші людські якості — почуття колективізму, коли ти водночас і частинка колективу, і маєш можливість проявити себе як його лідер.
Волейбольну “фразу” пише вся команда, а “крапку” чи “знак оклику” (нападаючий удар чи блокування) ставить хтось один. Тож ця гра вимагає всебічного й гармонійного розвитку всіх особистих якостей, а не тільки фізичних.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.