«Перерваний політ»: аншлаг, овації та післясмак болю

Ірина БЕЛЯКОВА

У Дрогобичі відбулась прем'єра за п'єсою тернопільських авторів Богдана Мельничука та Лілії Костишин. Тема сучасних Ромео і Джульєти та одвічного конфлікту батьків і дітей примусила плакати навіть кремезних чоловіків.

- Якби я побачила цей твір ще 10 років тому, повірте – зі своїми дітьми поводилась би зовсім по-іншому, - голос директора одної з київських шкіл, яка відпочиває в Моршині і умисне приїхала до Дрогобича на прем'єру, щораз зривався… Жінка зупиняла розмову з Лілею Костишин, аби опанувати себе. – Прошу вас: пишіть ще, не зупиняйтесь. Це треба показувати всім. Про це треба кричати!

Здавалось би, що ще можна нового написати на тему сучасних Ромео та Джульєти? Та одвічного конфлікту батьки-діти. Тернопільським авторам це вдалось. Актори Львівського академічного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича «пережили» на сцені весь біль та зуміли передати глядачам. Та так, що перша дія пролетіла, наче мить. Всю другу у залі чулось постійне схлипування…

Фото 1 з 12

Відео дня

- Хоч скажи, про що вистава? - запитувала я у співавтора Лілії Костишин дорогою до Дрогобича.

- Про любов, - сміялась вона. – Решту все побачиш сама. Мені важливо, щоб всі це не від мене чули, а побачили на власні очі. Пережили…

Побачене, чесно зізнаюсь, приємно здивувало і вразило. Всіх секретів не розкриватиму, адже тернополяни влітку наступного року матимуть змогу на власні очі побачити виставу. Лишень трохи привідкрию завісу: музичне оформлення – твори Pink Floyd в різному аранжуванні. Художнє – репродукції Сальвадора Далі… Режисеру театру – молодому креативному киянину Олександру Королю – окреме «браво!»

Невже для того, щоби ви почули своїх дітей має статися біда

За сюжетом, проти кохання підлітків Арсена і Віки повстав, здавалось би, весь світ. В тому числі й батьки. А як інакше: він – син мера та професорки-поетеси. Вона – зі звичайної родини, її виховує одна мама, яка працює перукаркою. На жаль, хепі-енду, якого так чекали, - не сталось. Коли відкупитись від дівчини, аби вона зреклась сина-мажора не вдалось, батько-мер «замовляє», аби її добряче залякали. Та виконавці переборщили, вкоротивши дівчині віку. Свідком розмови батька з виконавцями випадково став Арсен. Шокований хлопець на власному мотоциклі намагається утекти від власного розпачу та болю. За кілька хвилин на великій швидкості врізається в інше авто…

- Чому ви вбили закоханих? В наш час стільки болю… Так вже хочеться якогось хепі-енду.

- Бо вічна проблема батьків і дітей з плином часу лише поглиблюється. В моєму дитинстві підлітки, яких не розуміли батьки, влаштовували скандали, втекали з дому. Сучасні батьки в рази зайнятіші, ніж були наші. Вони відкуповуються від дітей грішми, замінюють живе спілкування з ними подарованими комп’ютерами-планшетами-телефонами, переймаються ремонтами, лахами, цінами… Тому фінал п’єси — як запитання до батьків: невже для того, щоби ви почули своїх дітей має статися біда?

- Акторам вдалось не лише зіграти, а й пережити ролі своїх героїв не сцені. Результат був помітним під час прем'єри: у залі плакали навіть чоловіки. Що ви, як автори, хотіли довести до глядачів?

- У п’єсі є такий момент, коли Арсен каже Віці: «Знаєш, мені завжди не вистачало батьків, особливо тата. Він не приходив до мене на шахові змагання, не цікавився справами, ми ніколи не гуляли вдвох. Мама завжди запитувала, чи я не голодний, чи не змерз, хоча надворі могло бути плюс двадцять п’ять, як там у школі. І, не дочекавшись моєї відповіді, втуплювалась у свої папери або кудись бігла. Засідання кафедри, конференція, симпозіум…» Коли він це говорив, я почула позаду себе якісь дивні схлипування. Обертаюся: плачуть чоловіки.

Якщо після перегляду вистави бодай кілька мам стануть своїм донькам подругами, розділять із ними їхні дівчачі болі, бодай кілька татів візьмуть синів із собою на риболовлю, зав’яжуть із ними відверту чоловічу розмову, наша місія — і авторів, і акторів — буде виконаною.

«Віку списувала з себе…»

Як народжувались герої? Бо під час перегляду здавалось, ніби у всіх без винятку головні ролі?
Богдан Іванович (Мельничук – прим. авт.) радив мені списувати образи дійових осіб із реальних людей, яких я знаю, щоб вони були правдивішими, щоби глядач вірив їм. Я так і робила. Віку, приміром, списувала з себе. Спасибі нашій землячці, акторці Соломії Стус, котра зіграла її так правильно. Я була приємно вражена, що режисер і актори не спотворили характеру жодного героя. Всі вони були такими, якими ми їх виписали.
Творчий процес – річ непроста. Особливо, коли один з авторів має за плечима щонайменше 25 років стажу у драматургії, а в тебе це прем’єра…
Дуже захопливим був процес написання п’єси. Богдан Іванович якось серед ночі надіслав мені есемеску про те, що пиріжки мають бути саме з чорницями. І я довго думала спросоння, про які пиріжки йдеться. Або отримую есемеску проти ночі: «Див. комп!» і відписую: «Я вже хочу див. сни. Див комп. буду завтра»
Зараз у моді щось автентичне, українське. Чи історичне в крайньому разі. Чому саме така тема?
Ми розуміли, що ризикуємо, обираючи для п’єси таку заяложену тему. Але водночас усвідомлювали, що глибшої проблеми, ніж проблема в стосунках між найріднішими людьми, не буває. Її ніхто ніколи не вичерпає, і вона завжди близька
Чому саме такий жанр? Чому драма?
Думаю, драма як жанр ефективніше впливає на глядача, бо зачіпає багато емоцій. Під час «Перерваного польоту» глядачі не встигали оговтуватися від їхніх перепадів: комок у горлі виштовхував сміх, а за мить посмішку змивали сльози. І потрясіння, яке пережив глядач, не пригнітило його, а просвітлило, очистило. Значить, п’єса вдалася.

30-та прем’єра. І вона примушує очиститись

25 років тому на сцені того ж Дрогобицького театру відбулась прем’єра п’єси Богдана Мельничука «Мазепа» за Лепким. Історія дружби театру з тернополянином налічує чверть століття, 30 прем’єр і десятки втілених на сцені спільних проектів.

- Сьогодні я на цю сцену вивів молодого драматурга Лілію Костишин, - сказав зі сцени Богдан Мельничук. – І я просто щасливий, що триває перегук поколінь.

Лілі ближче саме молодіжний сленг, проблеми, спосіб життя, пояснював невдовзі метр драматургії причину, чому запросив до співавторства молоду журналістку і поетесу, творчість якої порівнюють з ранньою поезією Ліни Костенко…

Оцінювати виставу не нам, а глядачу, - підсумував Богдан Мельничук. - До мене підходив чоловік моїх літ. Дякував і сказав, що на виставі плакав і сам, і вперше побачив, як плаче його 20-річний син. Значить, ми достукались до людей…

«Перерваний політ» - це очищення, переконаний Богдан Мельничук. І навіть коли немає миттєвого «хепі-енду», все одно ми отримуємо добрий результат. Адже п’єса примушує задуматись, розкласти буквально по поличках своє життя та стосунки з найріднішими людьми, зробити висновки… І як результат - стати кращими.