Солдатська доля: утікав із російського полону через Монголію й Китай

  • Вояком цісарсько-королівського полку №15 і захисником Тернополя від наступу російської армії у Першу світову війну, полоненим та в'язнем у Сибіру побував наш земляк, уродженець села Нижчі Луб'янки Томко Кошіль.
  • А ще він утік з полону і пішки із побратимом дістався до Китаю.
Солдатська доля: утікав із російського полону через Монголію й Китай
Пекін у 1917 році. Фото chinafolio.com

“Маю надію, що сей лист до Тебе дійде. Перший лист писав я до Тебе з Сибіру, то більше, ніж певне, що російська цензура його не пустила”, — так починався лист Томи Кошіля із Пекіна до свого двоюрідного брата Дмитра Атаманця у Детройт 1916 р.

До столиці Піднебесної Тома дістався пішки. Його повідомлення таки потрапило до адресата і навіть на сторінки американської газети “Свобода”.

Томко Кошіль народився у селі Нижчі Луб’янки на Збаражчині. Військову службу проходив у цісарсько-королівському галицькому піхотному полку “барон фон Георгі” №15. Як можна прочитати у “Вікіпедії”, ця військова одиниця була укомплектована здебільшого українцями. Вони становили 62% особового складу, поляки — 29%, інші — 9%. За Австрії полк з перервами дислокувався у Тернополі. І біля цього міста розвивалися події, пов’язані з листом Томи Кошіля.

Бій і полон

“В битві під Тернополем (восени 1914 р.) в селі Березовиці Вел. Цілий наш тернопільський полк москалі вибили майже до ноги. Багато з наших полягло, багато поранених, багато полонених. Битва тривала кільканадцять днів. Москалі мали дуже переважаючу силу; наші супроти тієї сили були заслабкі. Жодного рятунку не було... — писав наш земляк. — Було се на Матки Божої. Ми билися безперестанку від шостої години ранку до четвертої пополудні”.

Але тоді російська армія переважала.

“Ми одержали тоді розказ (наказ — прим. ред.) опустити Березовицю Вел. І відступати в напрямку Львова. Також і люди з Березовиці і сусідніх сіл стали фірами утікати на захід. Село Березовиця стояло в димі і полум’ї. Ні дороги, ні світу не було видно. І так на мене наїхала фіра. З-під неї я вже не годен був встати”, — продовжував солдат.

Коли Тома Кошіль прийшов до тями, то був у тернопільському шпиталі. Почув російську мову і зрозумів — це полон.

“По кількох днях стали приходити наші люди. Одна жінка питає з плачем: “Де мій Іван?”, друга знову: “Де мій Стефан?”. Кінця не було плачам і наріканням. З наших Луб’янок було також досить людей, але зі свояків я нікого не бачив”, — читаємо у листі.

З Тернополя полонених відправили до Києва, а далі на околиці імперії Романових.

На австрійцев пасматріть”

“Відтак везли нас 32 дні залізницею в Сибір. По сибірських пустинях дещо і цікавого побачив, приміром Уральські гори. Сибіряки прибігали на станції, говорячи: “Нада на австрійцев пасматріть. Здєсь будєт вам харашо. В нас хлєба хватіт, можна целу Австрію і Германію прокарміть”, — зазначав уродженець Тернопільщини. — Такі от слова доводилось нам слухати від сибірських москалів малощо не на кожній станції”.

Вочевидь, російська агітаційна машина добре опрацювала населення “глубінки”. А тим часом ні хліба, ні умов для полонених не забезпечили. Привезли їх у міста Петропавловськ та Новоніколаєвськ (тепер Новосибірськ — прим. ред.).

“Прийшла властива зима, 48-50 градусів морозу. Наші люди-жовніри стати умирати. З холоду, голоду, нещастя, вошей і смороду кинулась сильно пошесть червінки (дезинтерія — прим. ред.). Тоді за одну зиму поховали 8000 наших і німецьких вояків лише у містечку Новоніколаєвську. Я якось залишився між живими...” — свідчив українець.

До Вєни на кофє”

Перед зимою 1916 р. Тома Кошіль вирішив утекти і знайшов однодумця. Чоловіки не могли втілити задум без карти.

“Ми мешкали в казармах, а не в бараках. До нас приходив кожного вечора реаліст Гошторф, син полковника. Він приносив до нас різні карикатури на цісарів Вільгельма і Франца Йосифа. Щодня говорив він до мене: “Кошіль, когда русскіє дойдут до Вєни на кофє? — “Нада подождать” — відповідаю йому. — Еще Львов обратно оддасте”. — “Нєт-нєт. Нєкагда!” — говорив зі злості реаліст”, — згадував Тома Кошіль.

У липні 1915-го німецькі війська вибили росіян зі Львова. А в Гошторфа вояк узяв карту — нібито глянути на колишні російсько-японські фронти. Запам’ятав, а тоді — в дорогу!

Через Маньчжурію і Монголію

“Через Сибір мало що їхали, а цілу Маньчжурію і прокляту Монголію змушені були пройти пішки. Не дай, Боже, нікому такої дороги! Бувало два-три дні ходу, поки зустрінеш шатра монголів. Закінчилася ця нещасна Монголія, дійшло до китайської границі. Думали ми, що вона густіше заселена. Та де там. Одна холера гірша від другої. Одні від чоловіка утікають, а решта за нами, як за комедією, летять та кричать “Пучаво! Пучаво!”. Тут перемучили ми 13 днів, доки не дісталися до їхнього містечка...” — йдеться у листі.

Пустелі й трави — жодного дерева не видно було в околицях, якими переходили втікачі.

“Нераз помучені шукали ми вночі місця, де можна було би заховатися від вітру і трохи відпочити. Але уночі до китайського села і не приступай. Кожен китаєць тримає 15-20 псів. Доводилося дуже тихо підкрадатися, щоби заховатися за їхніми будинками ібо їхнім сіном-соломою”, — пише Кошіль.

Якось уночі українці прилаштувалися поміж якимись купами землі. Стемніло, і вітер не давав спокою. Тома Кошіль почав шукати зручніше місце і впав до ями, де сидів мертвий китаєць із люлькою в руках. Виявилося, що це — кладовище. А яму не закидали землею, бо у цій місцевості їх закривають тільки тоді, коли мерців четверо-п’ятеро. Виліз галичанин аж удосвіта. Ледве дісталися до Мукдена — тепер Шеньян. Знайшли німців. Ті їх перевдягнули і відправили до Пекіна. Тома Кошіль думав повертатися на Батьківщину через Персію і Туреччину, але там перекрили кордони. Тоді написав до брата в Америку.

Про отримувача листа Дмитра Атаманця писала українська преса. У 1917-му Дмитро Атаманець був серед жертводавців на Фонд для січових стрільців. У 1922 р. пожертував 10 доларів на позичку “Національної Оборони” і став членом “Українського народного союзу”. Згаданий чоловік у звітах останньої організації і в 1931 році. Більше того, Дмитро Атаманець був ще й діячем театру. У 1915 р. він — режисер опери “Наталка Полтавка” у Детройті. У 1917-му зіграв роль наймита Кукси в оперетці “Перехитрили або пошились у дурні”, а також був режисером і актором постановки опери “Вій”. Сліди Томка Кошіля загубилися. Якщо цю статтю прочитають його нащадки, нащадки Дмитра Атаманця або ж люди, які знають про подальшу долю цього чоловіка, просимо їх зв’язатися з автором.

Коментарі (1)

Ви не авторизовані

  • Шевченко Алекс

    І не треба сценаріїв до фільму писати!Цікава стаття!
Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook