Дитя свого часу

Хоч не хоч, а знову доводиться вести мову про бидло. Ну як же без нього, рідного? Куди ж від нього подітися, якщо – ось воно, на кожному кроці, в усій своїй незрівнянній красі. Один із поширених проявів цього явища можна охарактеризувати висловом «кум королю і сват міністру». Це коли представник отого бидлячого племені, приміром, привселюдно поплескує по плечу правоохоронця з великими зірками на погонах і при цьому не забуває косити очима: чи бачать інші, як фамільярно він може обходитися з високим поліцейським чином. Таким чином нікчемність отримує привід для зловтішного
задоволення – ось, мовляв, який я «крутий», можу заткати за пояс будь-кого, і ніхто мені не указ.

Безумовно, «ноги» цього явища ростуть із совдепівських часів, номенклатурної ієрархії та пов’язаних з нею привілеїв. Тоді дрібненький гвинтик, зазвичай, не міг і писнути; сидів тихенько, як миша під мітлою і лише малював у своїй уяві рожеві картини того, як колись він зможе керувати і наказувати. А ще серед тодішнього бидла вважалося ледь не ганьбою носити, споживати чи просто користуватися тим, що було у широкому вжитку і доступне всім. Хворобливий гонор бидла вимагав вирізнятися серед сірої маси: отоварюватися у спецмагазинах, поправляти своє дорогоцінне здоров’я у спецлікарнях, відпочивати у спецсанаторіях. Загнане у підсвідомість відчуття власної нікчемності дивовижним чином ручкалося з непомірною пихатістю. А от в умовах нехай відносної, та все ж свободи, змішування на соціально-психологічній палітрі цих двох якостей дало живописний портрет новітнього бидляка з повадками сноба. Нинішнє панування таких типів на шкоду більшості суспільства – зайве свідчення на користь того, що жити в епоху перемін дуже незатишно.

Можна бути певним, що, дорвавшись завдяки нахабству, принципу «рука руку миє» і відсутності ефективних соціальних фільтрів до якоїсь значущої посади, отаке сотворіння стане чудовим поживним середовищем для корупції, кумівства та іншої подібної зарази, а також – надійним гальмом для усього, що могло б поставити під загрозу його становище. Ще Сенека підмітив, що колишній раб не прагне волі – він хоче мати власних рабів. Він – продукт і дитя свого часу, і надій на те, що щось
здатне змінити його нинішні життєві установки, немає. Принаймні, його самозадоволена фізіономія свідчить, що теперішній status quo його цілком влаштовує.