Усі ми в дитинстві гралися ляльками, машинками, чи іншими іграшками. Моделювали ситуацію, керували ними, а ті мовчки виконували те, що нам заманеться. Ми вчилися. Вчилися, завдяки їм, як вирішувати різні життєві питання, уявляли себе дорослими. Виросли... І тепер, маючи право вибору, голосу, дії дозволяємо чомусь, керувати маніпулювати нами, моделювати нам ситуації. Знаємо, що з нами це роблять, але часто мовчимо й тільки стиха обурюємося. І щоразу стає гірше. А може, це наше випробування і тиск буде доти, поки не прокинемося, не заговоримо, не почнемо діяти і таки, врешті, захистимо себе, свою мову, свою країну, свою гідність??? Маємо, насамперед, знати, що відбувається, цікавитись і не мовчати. А відбувається щось дуже тривожне. І знову те ж питання мови, про яке стільки вже було сказано. Але й далі варто говорити, адже саме через мову відбувається наша національна ідентифікація, і якщо ми упустимо цей момент, то наступні покоління ризикують загубити свою українськість. Винними будуть недолугі урядовці, яким байдужа їхня доля, і ми, якщо будемо мовчати. Відповідальність за це на кожному з нас, і не маємо дозволити собі стати маріонетками, якими керують згори, а після зіграної ролі будемо викинуті на смітник історії. Український народ має прокинутись і перебрати відповідальність за своє життя та життя наступних поколінь, не дозволяти маніпулювати собою. Саме сильна освіта та національна свідомість зможуть зберегти наш незламний народ.
Як голова тернопільського відділення Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва процитую слова президента Центру Уляни Баран "Все, що зараз відбувається, ідентичний сценарій п'ятилітньої давності, лише під іншим "прикриттям", європейським у цих реформуваннях і не пахне "Концепція мовної освіти в Україні", що на папері гарантує "вільний вибір мови навчання", а на ділі – дає учням право відмовлятися від вивчення української мови, - "рідна сестра" радянської постанови 1958 р. В основі її лежить хибне твердження про багатонаціональність нашої держави, хоч анасправді в Україні проживає абсолютна більшість українців – 77,8%.
З нею в парі йде "Концепція літературної освіти в Україні", згідно з якою учні вивчатимуть твори українських, зарубіжних і – окремо! – російських письменників, тобто, за визначенням міністерства, "золотий фонд класичної літератури". Відтак у 10-11 класах планують запровадити інтегрований предмет "Література". На ділі це означає пропорційне скорочення годин на вивчення української літератури, перетворення шкільного курсу зарубіжної літератури на курс російської літератури з метою переорієнтувати українських школярів на російські духовні цінності та моделі поведінки"".
Маємо знати, розуміти те, що відбувається і не мовчати!
Тут для мене дуже співзвучна новела "Лялька", що була написана про особисті переживання і власний супротив у житті, але вона дуже добре ілюструє нашу відповідальність.
Лялька
У темному кутку підвалу театру ляльок, де було звалено безліч уже використаного реквізиту, висіла сумна лялька з великим очима. Без надії і майбутнього. Чекала, як же вирішать її долю там, угорі. Як буде, як станеться, як поведуть ниточки… Поруч, теж на кілочку, висіла її подруга, з якою вони колись були зірками на ляльковій сцені. Їм аплодували, їх викликали «на біс» дитячі рученята.
У тому ж кутку валялося багато ляльок з попередніх вистав, на які завжди були аншлаги. Та вистави відіграні, пошито нові ляльки для нових вистав, а цих закинуто сюди, щоб, можливо, колись ще повернутися до них. Власне, тільки це ще й гріло надією маленькі лялькові серця – хоча ще раз повернутися на сцену, відчути руки ляльковода і довіритись їм, почути веселу музику й закружляти у знайомому спектаклі, відіграти свою роль, а потім порадіти від тих солодких оплесків та сміху маленьких глядачів. Між собою іграшки спілкувалися мало. Бо новин жодних до них не доходило. Про що ж говорити? Усі змирилися з такою долею, і вважали це нормою, від якої не втечеш. Але наша лялька не мирилася. Раз у раз накочувалися спогади, і тоді її очі оживали й рвалися лялькові руки і ноги з тоненьких ниточок.
Загалом же атмосфера була сумною та похмурою. «Мабуть, так і закінчиться моє життя, – роздумувала лялька, у цій темній сирій коморі, поруч з такими ж, як я ,іграшковими акторами, з якими відіграла чимало вистав на одній сцені».
Та одного дня двері комірчини відчинились і перед ними постав господар-ляльковод. Іграшки не на жарт стривожилися. Чи не на смітник хоче їх віднести він? Лише лялька з великими очима невимовно раділа. Адже, як би там не було, а це шанс нарешті стати собою, стати вільною, хоч спробувати…
- Ну що, мої любі. Зіграємо ще раз? Востаннє… – сказав він слова, яких усі давно чекали.
Утісі не було меж, коли тривали приготування до давно відіграної вистави. Поки іграшки підмальовували та підшивали, вони тихенько повторювали свої слова з вистави, хоча забути їх просто не могли – це було їхнє життя, й у темній комірчині вони щодня те й робили, що подумки «прокручували» їх у головах.
Вистава почалася. Світло прожекторів, музика та повна зала дітлахів ніби сп’янили іграшкових акторів, і якоїсь миті ляльководи налякалися, що спектакль зірветься, бо іграшки настільки вже старі, що не можуть гідно відіграти. Але це була лише хвилина сумніву. Наступної ж вони вже із задоволенням грали улюблені ролі. Лялька з великими очима теж грала, але думка про те, що вона сама зуміє зіграти краще, ніж ляльковод, який смикав за ниточки, ті ненависні ниточки, котрі диктували їй, як потрібно рухатися, не залишала її.
І вона таки вирішила ризикнути. Почала рухатися, смикатися та робити те, що потрібно було для гри, однак сама, не слухаючись ниточок, за які боляче смикав ляльковод. Боліло до сліз. Ниточки врізались у лялькове тіло, але, не витримуючи її опору, почали одна за одною рватися. Ще мить - і лялька з великими очима була вільною.
- Божевільна! – шепотіла покірна подруга збоку.
- Не така, як усі! – кивали на знак згоди інші.
- Навіщо це все, коли все й так вирішить там, угорі, той, хто тебе веде і смикає за ниточки, до яких ти прив’язана? Так простіше, і тобі не треба відповідати за помилки чи прорахунки, – спробувала зупинити подруга, яка завжди нарікала на свою долю.
- Так, я лялька, так, я створена такою, але можу сама вирішувати, як мені діяти і що робити. Це моє життя, і лише я маю зробити його таким, яким хочу.
Виставу дограли блискуче. Оплесків, сміху та овацій отримали багато. Найгучніше плескали ляльці з великими очима, яка нетямилася з радощів, – нарешті вільна.
Після спектаклю всіх ляльок знову зачинили в темному підвалі. А лялька, яка звільнилася від ниточок, вирушила у своє, відмінне від того, що в колишніх подруг, життя.
Якщо не погоджуватися з тим, що хтось керує життям, можна обірвати ниточки і стати вільним. Можливо, буде боляче, та й вільному вже треба самому за себе відповідати, але… Але це того варте!
"Шпинат для мізків", Ірина МАЦКО, 2015 рік
