Глядач – головний критик актора. Це найперший диктатор, як у Римі, який лише одним рухом руки може стратити або помилувати митця. Не залежно від історичної епохи місце глядача було завжди наче на п’єдесталі, театр ставився до свого гостя з пошаною. Та чи завжди це було взаємно?
Наприклад, у Римі люди приходили дивитись на страти та гладіаторські бої як на шоу, зі словами «хліба і видовищ» на устах. А в Англії, в епоху Відродження, глядачу було дозволено кинути у актора-невдаху помідором або іншими залишками їжі.
Хоч і функція театру в житті суспільства була завжди вагомою, проте до лицедіїв все одно ставились як до людей другого сорту, у Римі їх навіть було заборонено ховати на цвинтарі. Цей перелік можна проводжувати довго, адже в різні періоди існували приклади ось такої зневаги до митців.
Здавалось би, що сучасне суспільство стоїть на декілька щаблів вище від людини з минулого, проте як свідчить практика – ні. Теперішня аудиторія сприймає театр як відголосок минулого, архаїчний залишок, котрий як і експонат в музеї зберігається лише для пам’яті.
Школярі ідуть в театр не тому, що відчувають в цьому гостру естетичну потребу, а тому що змушені. Хоча і їх можна зрозуміти. Адміністративна установа БОРГ (Бюро організації глядача) займається пропагандою театру, проте методи, які вона застосовує апріорі відкидає бажання ходити в театр. До того ж, і у самих школах на разі немає театральної педагогіки чи предмету Мистецтвознавство, яке б виховувало майбутнього глядача.
Це замкнене коло. БОРГовики продають квитки школам в першу чергу тому, що вистава не є касовою, оглядна зала не наповнюється. І найпростіший спосіб виправити цю скруту – запросити школярів. Педагоги, які ідуть з учнями в театр, не проводять жодних повчальних настанов. Вони не розповідають про етикет, який існує у театрі. Діти ідуть на виставу більше не з бажання, а з примусу, через що вони апріорі негативно налаштовані. Саме тому під час вистави вони шарудять обгортками від цукерок та чіпсів, що як наслідок породжує те, що вони не дивляться виставу уважно, не зчитують ідейне тло, яке закладено у ній. Не відбувається моменту просвітництва, що, на жаль,приводить до того, що глядач не розвивається інтелектуально. Він сприймає виставу лише візуально і плоско, саме тому і не бачить сенсу у відвідинах храму Мельпомени. В фіналі – вистави знову втрачають прокат і заново БОРГовикам доводиться іти в школу у пошуках глядача.
Глядацька криза існує не лише серед наймолодшої аудиторії, а й в інших її категоріях. На жаль, театр втратив моду серед молоді. Більшість керуються стереотипами, що театр – це лише вишиванка і гопак, проте це лише шаблон. І чомусь він існує лише на пост радянських теренах, адже у Європі це модно і актуально.
Театр це мистецтво синкретичне, воно ніколи не стоїть, воно постійно змінюється. Сучасний театр знаходиться у вічному стані пошуку форми, яка була б цікава для глядачів ХХІ століття. Митці синтезують драматургію класиків із сучасним кутом зору, застосовують п’єси постмодерних письменників, створюють різноманітні тренінги та майстер класи, аби довести: «Театр – це актуально!» Все частіше на вулицях Львова зустрічаєш надписи на стінах «Театр – це модно», «Біжи в театр», «Театр – це сучасність».
Храм Мельпопени, як і будь-який інший храм, завжди відкритий для гостей. Як стверджував актор Тернопільського обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка, В’ячеслав Хім’як : «Хочеться, щоб глядачі ходили в театр не лише посміятись, а й помолитись». А й справді, хочеться щоб театру вдалось виховати свого глядача і повернути статус сакральної будівлі.
