«Життя – то трояка ружа» - саме цією фразою завершується роман Марії Матіос «Солодка Даруся». Проте, це дещо більше ніж красивий вислів, це афоризм, котрий слугує і своєрідним тлумаченням твору письменниці. Ружа буває різною: то рожевою, то жовтою, то червоною як і саме життя – невідомо що чекати завтра.
Троянда тут повстає трьохзначною не випадково, адже як і квітка текст роману «Солодка Даруся» теж складається з трьох розділів («Даруся», «Іван Цвичок», «Михайлове щастя»). Кожен з них ілюструє інший історичний пласт. Цікавим є і те, що події відбуваються не у хронологічному порядку, а в порядку смислової градації. Спершу вісімдесяті роки ХХ століття (драма щоденна), потім шістдесяті (драма попередня) і завершується тридцятими-сороковими роками (драма найголовніша). Зовсім не випадково у всіх трьох частинах присутнє слово «драма», адже повна версія назви роману звучить як «Солодка Даруся. Драма у три життя». Письменниця своїми епіграфами робила акцент на драматичності дії, адже у романі існує чимало ознак драматичного твору: сконцентрованість дії в одному місці, велика кількість діалогів і монологів персонажів, присутність ремарок автора та класична побудова в трьох діях.
Наскрізною стрілою, що об’єднує усі три частини є історія Дарусі, жительки села Черемошне, яку всі приймають за несповна розуму німу жінку, проте ніхто не заглиблюється у причини її божевільності, в може односільчани щось приховують? Відповідь на це розгортається протягом всього роману. Із наростанням інтриги поступово заплутаний клубок ниток життя Дарусі розв’язується читачеві.
Ця гостросюжетна гуцульська історія найшла своє місце на івано-франківській сцені. Режисер Ростислав Держипільський разом із на той час ще студентами театрального відділення Інституту культури і мистецтв ПНУ взявся до реалізації драми «Солодка Даруся». Дипломна робота студентів викликала такий ажіотаж у публіки, що виставу одразу ж прийняли до постійного репертуару театру, а ще вчорашні студенти були зараховані у трупу театру.
Інсценізація Ростислава Дежипільського була реалізована не автентично, а лише за мотивами роману Марії Матіос, проте режисеру вдалось зберегти зерно ідеї твору авторки.
Події вистави відбуваються на Буковині у тридцятих-вісімдесятих роках минулого століття. Солодка Даруся втратила дар мови за трагічних обставин і ціле життя страждає від власної німоти і глухоти оточуючих. Односільчани говорять, що на сім’ї Ілащуків висить прокляття – самогубство матері, смерть батька, німота Дарусі і вбивство від її ж рук коханого Івана. Проте, єдиним «прокляттям» є те, що у людях не залишилось гуманності один до одного, вони живуть на засадах виживання та заздрощів. Суспільство не терпить вихідців з-за рамок і як тільки такі з’являються вони роблять все аби вижити їх. Власне ось ця проблема і є основним конфліктом вистави. Питання людської ворожості виходить з локального рівня історії одного села на широкий загальнолюдський пласт.
Та враховуючи сучасну нестабільну політичну ситуацію вистава отримала ще одну палітру. Політичний гніт, період насильницької колективізації, висилання в Сибір, дискримінаційна політика СРСР набула ще більшої гостроти, оскільки проводиться пряма паралель із сьогоденням. Саме тому ідейні координати твору дещо зміщуються і сама ідея починає звучати по новому – «Диктатура користується холодною зброєю і холодними почуттями, якщо ти не підходиш під ці параметри не чекай пощади».
Саме тому актори, котрі грають ролі радянських військових Дідушенка (Олексій Гнатковський) та Емгебіста (Андрій Фелик) виглядали виразніше за одного з головних персонажів Михайла (Роман Луцький). Їхні дії мали свою логіку поведінки, їхні інтонації не вирізнялись надмірною театральністю, їхні вчинки були вмотивованими. Особливо запам’яталась сцена допиту Матронки (Тетяна Гірник), де Емгібіст спершу знущається над нею фізично, а потім, як стає ясно з контексту, ґвалтує. Реалізація даної сцени була зовсім не звичною. Матронка (Т. Гірник) знаходилась на передньому плані, Емгібіст (А. Фелик) – по діагоналі на задньому плані. Між ними не було жодного фізичного контакту, лише невидима імітація, проте сцени ударів, удушення були реалізовані дуже синхронно та правдиво.
Хотілось би окремо виділити актрису Тетяну Гірник, що грала Матронку. Її героїня у фіналі від тяжких життєвих обставин божеволіє, проклинає Дарусю і покінчує життя самогубством – доволі велика площа для театрального награшу та перебільшення, проте актрисі вдається уникнути такої погрішності. Її техніка на сцені виділялась своєю химерність (рухи тілом ривками), існував пульсуючий нерв та виразна міміка (скажено вип’ячені очі, важких подих). І по правді складалось враження, що актриса на грані нервового розладу.
На противагу їй у виставі присутня і інша психічно нестабільна героїня – Даруся. Проте актриса, що виконувала даного персонажа Галина Баранкевич мала ще складніше завдання – передати емоцію без слів, лише мімікою і жестом, оскільки її героїня німа. Це прагнення яскраво виражено у сцені, де актриса на цвинтарі свого батька щосили намагається виговорити слово «Тату». З глибоким стійким поглядом, зі слізьми на очах та з великою надією на підтримку, актриса простягає розкриті руки вгору, після кількох спроб вимовити слово з очей течуть сльози. Проте, не можна сказати, що у всіх сценах така ледь не загіпнотизована поведінка персонажа була вмотивована. У погляді актриси витала пустотність, там, де ситуація вимагала глибокого проникнення.
Вдалим було рішення «роздвоїти» персонаж Дарусі. Зріла героїня є німою, проте в дитинстві дівчинка не мала цієї вади. Саме тому аби «озвучити» психологічний стан та думки Дарусі у виставі залучена і юна актриса Катерина Яцків, котра слугує внутрішнім голосом героїні, а також виконує роль Дарусі у дитинстві. Не зважаючи на юний вік актриси, їй вдається виглядати на сцені органічно та не вимушено.
Окремим пластом вистави є сільські пліткарки Марія (Надія Левченко) та Варвара (Олеся Пасічняк). Дані персонажі ілюстрували позицію односільчан та їхнє упереджене ставлення до сім’ї Ілащуків. Сцени з пліткарками не лише були ледь не основним інформативних джерелом вистави, а й псевдо інтермедіями, котрі розбавляла загальну напругу вистави. Обидві актриси вирізняються своєю характерністю та виразністю, саме тому їхні персонажі не залишаються за межами поля зору.
У виставі «Солодка Даруся» фактично повністю відсутні декорації, проте це не робить її недовершеною, навпаки, умовність у сценічному вирішенні робить великий акцент на психологічних перепитіях постави, а мінімальний реквізит носить в собі не побутовий, а символічний характер. Наприклад, трембіти легко трансформуються на хрест на могилі батька героїні, а солодкий півник в устах ще маленької Дарусі спогадом-покутою, який не дає їй спокою усе життя.
Попри те, що одним із провідних принципів вистави є умовність, режисеру вдалось зберегти етнографічну приналежність твору, її фольклор та традиції. Це вдало зілюстроване у музично-хореографічному пласті вистави. Тематична гуцульська музика, звуки дримби та народні голосіння (пісенна режисура – Наталка Половинка) додають виставі не лише національного колориту, а й сакральності та містифікації драми сім’ї Ілащуків. Пластика вистави хоч і вирішена не так виразно (пластика – Андрій Кирильчук), проте додавала виставі динаміки і ритму. Тупотіння чобітьми акторів, кружляння довкола Дарусі, гуцульський танок нареченої (тривале кружляння на одному місці з розгорнутими долонями) – все це було своєрідним сурдо перекладом вистави.
Одним із провідних принципів вистави був тіньовий театр. Цікавим був перехід від однієї дії вистави до іншої, його також було здійснено за допомогою театру тіней. Даруся одягає мамин весільний убір і починає танцювати танок нареченої, на задньому ж плані у тіні відбувається весільний обряд – наречену купають та одягають перед урочистістю. Танок поступово стає все експресивнішим і експресивнішим, і в момент коли сягає свого апогею Даруся підходить до ширми та наче передає очіпок жіночій постаті по ту сторону. Лише згодом стає зрозуміло, що тією загадковою постаттю є її мати і героїня наче передала естафету Матронці. Адже у наступній дії основний акцент уже не на історії Дарусі, а переноситься у минуле, тоді коли Михайло і Матронка лише побралися.
Також там, у тіні, відбувались загадкові події вистави, зокрема самогубство Матронки, матері героїні. Такий хід робив сцену ще більш емоційно забарвленою. Дії, що відбувались за ширмою виходили за рамки побутових сцен і саме таке режисерське рішення підсилювало містичний ефект історії Дарусі.
Вікторія Солов'юк
