Театральний Львів багатий яскравими і молодими особистостями на сцені. Не так давно, студент факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, тепер актор Львівського театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» Юрій Захарко поділився думками про проблеми в сучасному театрі.
- Професія актора – жорстока?
- Надзвичайно! Ми все своє життя повинні доводити іншим свій професіоналізм. «Чим дивувати будете?» - Так завжди було і так буде.
- В театральному колі є таке поняття, як «шукати дієслово». Якщо хочеш зрозуміти характер і суть свого героя, спробуй визначити його через вчинки. Яке б дієслово знайшли для себе Ви?
- Хотілося б, щоб це дієслово сказали про мене люди, котрі мене добре знають, мої колеги чи глядачі, бо я можу себе охарактеризувати гучно(Сміється). Насправді, дуже важко відповісти… Я постійно у пошуку: шукаю, працюю. Тому, моє дієслово «робити».
- Не завжди Вам до рук потрапляє цікавий матеріал, а працювати доводиться… Дослухається режисер до акторських пропозицій та зауважень?
- Зазвичай, так. Але є вистави, яким 15 років і ти в них раніше не грав, а тебе ввели. Бувають моменти, коли тебе обурює її застарілість, ти про це говориш. По суті, змінитися може мало що, але разом з режисером продумуєте цікаві ходи, характери, щоб було про що говорити, щоб було про що мовчати…
- Який секрет «золотої середини» в роботі над виставою, коли задоволені глядач, режисер, актор?
- Робота повинна подобатись! Матеріал повинен бути цікавим, зацікавлювати. А таке, на жаль, буває не часто… Наприклад, в одній із вистав нашого театру я виконую дві різнопланові ролі. Один мій герой – позитивний, інший – навпаки. Ну от, Радник Снігової королеви – чоловік, що звик справи вирішувати відразу. А другий (я його жартома називаю) «бойовий олень Санти». І от в того Оленя, буквально, п’ять речень. Якби я не працював над образом Радника, яких би «ходів» йому не вигадував, щоб потім похвалили, так – ні, кажуть: «В тебе так гарно Олень виходить. Як живий!» (Сміється). Завжди хочеться творити те, що тобі цікаво.
- Практика яких театральних діячів тобі найближча?
- Дуже імпонує Чехов. У нього, як і в Станіславського, «я в запропонованих обставинах», але й індивідуальність актора не менш важлива. В театрі ляльок така практика не дуже дієва, але, що дуже важливо, ми людські недоліки переносимо на ляльок. В будь-якому випадку ти шукаєш «зерно».
- Театр – це модно?
- За кордоном – модно, у нас, на жаль, проблеми з цим. Та, я думаю, скоро все і в нас буде нормально.
- Але у Львові дев’ять театрів і публіка доволі театральна…
- Скажу не за всіх, скажу лиш за наш театр. Наш театр глядач любить, зал завжди переповнений. Значить, ми недаремно робимо свою справу…
- На Вашу думку, чи вихований глядач у Львові?
- По-різному буває. Є різні діти. Інколи в театр приходять діти, які до того у ньому ніколи не були. Вони можуть не знати, що вкінці вистави потрібно аплодувати, не кричати. Проте, той захват, з яким вони дивляться, вартий набагато більшого. Той погляд цінніший будь-яких оплесків.
- Як можна виховати глядача в театрі ляльок, окрім висвітлення теми постановки?
- Перш за все, потрібно виховувати батьків. Проблема у вихованні кожного. Якщо в залі сидить один деструктивний елемент, в якого весь час дзвонить телефон і він в увесь голос каже: «Я на канцертє», то про що тут можна говорити? З цим потрібно боротися. Принаймні, якщо ми будемо намагатися, результат дасть про себе знати. До того ж, сучасних дітей важко чимось здивувати. Їм цікаві нові технічні винаходи, а театр вже не так захоплює…
- Сучасний театр перетворився на експериментальну площадку. Що, на Вашу думку, потрібне сучасному українському театру, аби не задихнутися від одноманітності?
- Є таке хороше визначення – «Пускати кров». Постійно треба оновлювати як колектив, так і керівництво. Щоб зацікавити, потрібно постійно бути в пошуку. Нам необхідно залучати молодь, в яких цікаві нестандартні ідеї. Та й є багато молоді, котра готова працювати, творити на чистому ентузіазмі.
- Не так давно у Вашому театрі пішов з життя «батько театру», засновник і режисер Олег Максимович Новохацький… Що змінилося в театрі після його відходу? Чим живе театр зараз?
- Це велика втрата для театру. Він зумів створити таку атмосферу в театрі… І я гордий, що там працюю! Ми всіма силами стараємося її зберегти. Але суперечки завжди виникають. Це трапляється в кожному театрі зі всіма. Цього не уникнути. Зараз театр працює без художнього керівника… На березень планується прем’ра.
- Розкриєте секрет майбутнього «дитяти театру»?
- Це про долю. Повинно бути дуже цікаво. Робота йде плідно. Більше нічого не скажу. (Сміється)
- Є актори, для яких театр – річ надзвичайно сакральна і піти працювати в інший театр сприймається, як зрада. Що думаєте з цього приводу?
- Не треба робити з театру монастир! Хоча, це теж непогано, але тоді це вже зовсім інший театр. Нема нічого поганого, якщо актор себе шукає, хай навіть в інших театрах. Це його досвід, його знання. Ми живемо в сучасному світі, тому… Досвід – це завжди корисно. Мені самому інколи хочеться вийти на велику сцену і «розігнати холопів з тріском». (Сміється)
- Марк Захаров сказав: «Мужчину творить його жінка. Для того, щоб досягти успіху, потрібно, щоб тебе любили». Прокоментуйте, будь ласка.
- Однозначно, це правда. Чоловік – голова, жінка – шия. Якщо тебе підтримують – це дуже цінно. Кохана жінка може навіть нічого не говорити, але, все одно, залишається твоїм фундаментом. Це важливо дуже.
- Головна Ваша мудрість, надбання Вашої акторської професії, яке дозволяє сказати, що «я професіонал»?
- Моє ставлення до роботи. Якщо тобі це болить, якщо, ти цим живеш, то воно рано чи пізно дасть свій результат. Важливо також говорити правду. Цього навчити себе не так легко…
- Якби довелося прожити життя ще раз, чи пішли б в актори?
- Якби я прожив життя ще раз, я б прожив його так само. Але, якщо можна б було мати іншу професію, то… Я недавно зрозумів, що є дуже гарна професія – пілот. Ну, принаймні, романтична і водночас відповідальна…
Розмову вела Тетяна Стерняк
