Тернопільському скульптору Іванові Мулярчуку - 80

Родом із волинської сім’ї, у якій були й повстанці УПА, вільніше дихати він зміг аж на Кубані. Про ті часи донині не може згадувати без сліз. У 1970-х перебрався до Тернополя — дуже тягнуло додому, в Україну. А тут більшу частину життя, аж до проголошення незалежності, довелося ліпити пам’ятники на замовлення радянської влади. Але найбільше душі вкладав у пам’ятники Тарасові Шевченку. Їх в Івана Мулярчука — дванадцять.
Свій непростий життєвий і творчий шлях тернопільський скульптор пригадує напередодні ювілею.
У РОДИНІ ВСІ БУЛИ МАЙСТРАМИ
— У родині до вас були художники чи скульптори?
— Ні, але в нас усі були майстри. Треба було самим робити посуд — ложки, миски. Все було дерев’яне. Найбільше тим займався дід. А для нас, дітей, робив такі свистуни, що ми співали по-солов’їному.
— Ви ще пам’ятаєте, як їх робити? Внукам робили такі свистульки?
— Чому ж не пам’ятаю? Робив. Внуки, до речі, теж пішли моїми слідами. Володя зараз у 5-му класі, то вже виліпив з уяви всіх наших гетьманів. Менша Настя теж не відстає.
— Що зробили найперше?
— Свистуни з верби. Потім — ночви, корита, тарілки, ложки. То було ще за Польщі. Ми тоді жили на хуторі, на краю села. Все було своє. Хіба що зрідка приїжджав єврей, продавав голки-нитки. А решту — льон, коноплі — свої, пряли самі. Життя змушувало. У нас було семеро дітей. Я був третім.
— Ще хтось із вашої сім’ї займається мистецтвом?
— Лише я. Молодший брат — економіст, старший — журналіст, поет. Одна сестра навіть освіти не змогла отримати. Не було як тоді вчитися.
— Коли ви зрозуміли, що хочете малювати?
— Ще малим неділями носив до Луцька продавати свої картини. Дуже допомагав мені церковний живописець — Володимир Йосипович. Подарував мені фарби, показав ази. Прізвища його вже й не пригадаю, якесь польське. Добрий він був поляк, не те що інші.
ІЗ СЕЛА ВЧИТИСЯ НЕ ВІДПУСКАЛИ
— Чи легко було на той час вирватися з села?
— У 1947 р. я вступив до Львівського технікуму вчитися на топографа. Але колгосп не давав дозволу залишити село. То було справжнє кріпосне право. Паспортів ще не було, люди були прив’язані до села. Лишили мене в колгоспі. Парторг дав випускати стінгазети, писати плакати з лозунгами. Казав: “Мені такий художник і самому потрібен”.
Тож повернувся до школи, у старші класи. Там теж малював стінгазети. Бувало, казали писати на побілених стінах будинків перед Великоднем: “Упівці, здавайтеся!”. Не хотів того робити, а мусив. Жінки, як побачать, — кричать... Я втікаю. Єдине, що міг, — це розвести фарбу рідко-рідко, аби вона потекла... Не хотів, аби жінки мене проклинали.
— Серед ваших рідних були повстанці УПА?
— Були. Я й сам ходив на вишкіл до повстанців — з дерев’яним автоматом. Нас же готували до війська. Радянська влада мені про це нагадувала все життя. Ні вчитися, ні працювати вона нормально не давала.
Врешті з Волині я потрапив на Кубань. Шукав кращого життя. Не скажу, що там було дуже добре, але дихалося легше. Кубанці — дуже відкриті люди. Не раз було казали: “Сідай, вип’єш за наше свято. Ми знаємо, що ти “бандера”, але Бог з тобою... Ми завтра вип’ємо за твоє”.
Багато там було українців, але багато й росіян. Бо ж козаків так само в Голодомор виморили. А на місце загиблих привозили росіян.
Там женився на козачці. І саме там після закінчення інституту зробив свій перший великий пам’ятник — рибакам, котрі загинули на війні. Досі дякую своїм викладачам, які переконали мене вчитися саме на скульптора. Бо спершу мене більше тягнуло до живопису. І дружина не раз казала: “Подивися, чим ти займаєшся! Глину місиш? Та бери пиши картини, в тебе ж золоті руки!”.
ГОЛОВНИМ ПИТАННЯМ БУЛО ЯК ВИЖИТИ
— Які пам’ятники ви робили далі?
— А які міг робити? Такі, як усі — воїнам-односельчанам, воїнам-рибакам і подібні. Для себе, для душі, ліпив небагато. Квартири не було. Було питання, як вижити. Вже коли народився син Дмитро — дали квартиру. Так мені віддячили за одну роботу, яка дуже сподобалася районному керівництву. Художника в них тоді не було. А до Дня Перемоги потрібно було оформити площу. Я все зробив за пару днів — а на ранок пішов дощ... Біжу зранку дивитися, сам не свій. Думаю, як дощ все змив, — точно вигонять мене, бандерівця, звідси. А фарба витримала, навпаки, аж засвітилася.
І викликає мене перший секретар міськкому партії. Заходжу, сідаю. Він встає, щось ходить кругом мене, мовчить. Я вже чекаю, що скаже котитися звідси подалі. Душа — у п’ятах. Чекаю, мовчу. Врешті він каже: “Знаєте, ви нам потрібні”. Ще й похвалив.
— Доки ви затримались на Кубані?
— До сімдесятих. Але таки захотів повернутися в Україну. Мама тоді жила на Рівненщині, але бути до неї ближче можливості не було. Тернопіль був добрим українським містом. Тутешні люди — свідомі українці. Тож врешті свою квартиру в Темрюку обміняв на тернопільську.
Тут нарешті почувався, що я — вдома. Щоправда, і в Тернополі були випадки, коли мені на роботі зауважували: “О, ще мені один, москаль мене буде вчити, як я маю робити”. Не зважали на те, що я ж сам — західняк, з Полісся.
НАЗИВАЛИ НЕАНДЕРТАЛЬЦЕМ
— Де у Тернополі можна побачити ваші роботи?
— У центрі — три меморіальні дошки — пам’яті академіка Дністрянського, Осипа Вітошинського і Василя Стефаника. Також — меморіал при в’їзді у с. Біла. Є композиції і в Краєзнавчому музеї. Думаю, всі пам’ятають неандертальця — на нього звертають увагу всі учні на екскурсіях. То моя робота. Мене за неї навіть самого колись діти називали неандертальцем.
— А пам’ятники?
— З дитинства дуже любив твори Шевченка і Руданського. Так склалося, що серед моїх робіт найбільше — саме пам’ятників Тарасу — і в нашій області, і на Рівненщині, і на Волині.
— Над котрим із пам’ятників працювали найдовше?
— Над пам’ятником нашому землякові, поетові Степану Чарнецькому, котрий написав “Ой у лузі червона калина”. Той пам’ятник — на його батьківщині, у с. Шманьківцях на Чортківщині. Зазвичай над пам’ятниками я працюю до півроку. А на цей пішло три роки. Так сталося через те, що в ті часи КДБ ще ставив палки в колеса при спорудженні подібних монументів. А загалом роботи було багато, і робити її потрібно було швидко.
Один київський журналіст колись писав про мене, що я працював так, як вчаться студенти — все за одну ніч. Коли давали завдання, то практично за одну ніч потрібно було зібрати й опрацювати всю інформацію про людину, якій мав робити пам’ятник чи пам’ятний знак.
— Багато про вас писали?
— Не дуже. Найбільше публікацій — тернопільського мистецтвознавця Тамари Удіної. Та й я сам не дуже до того рвався. Роботи завжди було стільки, що просто не було часу на спілкування із журналістами.
— Чи є щось, за чим шкодуєте зараз?
— Ні за чим не шкодую. Колись давно циганка нагадала, що мені все буде вдаватися добре, але з великою потугою. Так і було. Так є і до сьогодні.
— Чого зараз чекаєте від життя?
— Та просто ще трохи пожити. Дочекатися справді вільної й незалежної України.
— Вона зараз ще не така?
— Шевченко писав: “Ми на волі — як собака на прив’язі”. Бракує національного самоусвідомлення. Такого патріотизму, який був в ОУН-УПА. Малі й старі, не вагаючись, клали голови за те, аби Україна була вільна. Зараз не так. Тоді було важко, але ти знав, де свій, а де ворог. А зараз не знаєш, де ворог. То Бог карає українців за те, що ми не любимо ближнього, як самого себе. Мені доводилося жити з грузинами, вірменами. Вони дружніші. Грузини кажуть: “У тому, що грузин має зробити на своїй землі, ніхто не повинен заважати”. Якби ми мали їхню натуру — то вже давно мали б справжню державу.
ЗАМОВЛЕННЯ ПРИЙМАЄ І В 80
До 80-річного ювілею та 50-річчя творчої діяльності коштом обласної видавничої ради видадуть каталог робіт Івана Мулярчука.
25 липня у Тернополі відкриють виставку його робіт — у виставковому залі тернопільського осередку Спілки художників, що на вулиці Сагайдачного. Діятиме вона близько місяця.
Невдовзі подібну виставку планують і в Краєзнавчому музеї.
Загалом на виставках представлять близько півсотні робіт тернопільського скульптора.
— У свої 80 продовжуєте працювати, чи вже відійшли від справ?
— Працюю. От цього року зробили з сином Дмитром ще один пам’ятник Шевченку. Його вже відкрили у селі Романівка Збаразького району. Як здоров’я дозволить, то планую зробити ще не один.
— Що запланували на найближчий час?
— Вже маю замовлення на пам’ятник Іванові Франку, воякам УПА, постамент Покрови — козацької Матері Божої. Роботи вистачає.
— Ким зі своїх учнів найбільше пишаєтеся?
— Учнів мав багато. Бо ж викладав у художній школі на Кубані, потім тут готував молодь до вступу у вузи. Всі здібні. Але найбільше пишаюся, звісно, сином Дмитром — зараз ми працюємо разом.

Довідка
Іван Мулярчук народився 1930 р. в с.Острожець на Волині в селянській сім’ї.
Працював художником-оформлювачем у Млинові на Рівненщині. З 1960 до 1972 р. жив і працював у м. Темрюк Краснодарського краю. На Кубані закінчив художній факультет Краснодарського університету.
З 1972 р. живе і творчо працює в Тернополі.
З 1985 р. — член Спілки художників України.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.