“Кар’єра сама стелилася мені до ніг”

 Мала можливість стати начальником обласного управління культури і, навіть, заступником міністра. Проте вирішила зупинитися, щоб згодом 20 років очолювати музучилище і увіковічнити пам’ять Соломії Крушельницької в газеті і в монументі, який невдовзі височітиме у Тернополі. Вступала в медичний, а стала актрисою На долю Марти Подкович (Петрук), мабуть, вплинув той факт, що народилася вона у сільському будинку культури, яким керував її батько. Саме там проживала сім’я Петруків. — Мабуть, це й дало мені спрямування на все життя, — каже пані Марта. Коли вона підросла і захотіла стати актрисою, батьки відмовляли її як могли, знаючи, яка то важка праця. Вони наполягали, щоб донька стала лікарем. Хоч це було проти її власної волі. Поступати Марта Петрук поїхала в тодішній Станіславський, тепер Івано-Франківський медичний інститут. І була дуже щасливою, коли не пройшла за конкурсом. — Я йшла Станіславом, аж доки не опинилася перед великим щитом, — пригадує пані Подкович(Петрук). — В оголошенні прочитала про набір в театральну студію при театрі. До того ж то був останній день подачі заяв. Не вагаючись, вона пішла у театр. Приймальна комісія вже згортала свою роботу. Проте, в останній момент, документи все ж прийняли. Марта була шістдесятою в списку, а пройти могли лише двадцять осіб. Іспити складала наступного дня. — Мені й готуватися не потрібно було, — розповідає Марта Подкович (Петрук). — Оскільки я всі тодішні п’єси знала напам’ять. Тому екзамени я здала без проблем і мене взяли на навчання. Після закінчення студії Марту Петрук і ще одну дівчину залишили працювати в театрі, чим вона дуже пишалася. Дебютувала у п’єсі “В пошуках радості”, де йшлося про шкільні конфлікти. Грала школярку Фіру, а її подруга — Віру. Пожертвувала театром задля сім’ї Працюючи в театрі, Марта Петрук вступила в Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, на театрознавчий факультет. Їй було дуже цікаво вчитися, оскільки там на високому рівні викладали багато різних дисциплін. Та згодом, коли вийшла заміж не за актора, то залишила театр. Я зробила це задля збереження сім’ї, — каже пані Марта. — Тоді доводилося часто їздити на гастролі, а чоловікові це не подобалось. До того ж у нас народився син. Через якийсь час пані Марта знайшла роботу в Івано-Франківському управлінні культури. Працювала інспектором з мистецтва, паралельно підробляючи лектором-музикознавцем у місцевій філармонії. Усе б нічого, якби не відсутність житла. До того ж стосунки з чоловіком не склалися. Після розлучення пані Марта залишилася з маленьким сином на руках. Тому, коли їй запропонували роботу і кімнату в гуртожитку у Тернополі, вона одразу ж погодилася на переїзд. Я читала лекції у Тернопільській філармонії, — розповідає жінка. — За це отримувала 300 карбованців, а на той час то були великі гроші. Концертну норму перевиконувала вдвічі, тому моя популярність зростала. Невдовзі пані Марту запросили читати лекції на обласне радіо. Саме там вона зробила передачу про Соломію Крушельницьку. Запропонували посаду інспектора з мистецтва Я ніколи не мріяла про керівні посади, а лише про творчу роботу, — стверджує пані Марта. — Проте службова кар’єра сама стелилася мені до ніг. На той час в управлінні культури була вакантною посада інспектора з мистецтва. Зайняти її запропонували пані Марті. Вона погодилася, та за сумісництвом все ж працювала лектором-музикознавцем. За збігом обставин, область покритикували за малу кількість жінок на керівних посадах. Пані Марту запросили працювати в обком. Проте вона відмовилася, оскільки це було для неї справжнім шоком. А через півроку все ж прийняла цю пропозицію. А підштовхнула її до цього вчинку скрутна ситуація з житлом. Справа в тому, що жінка стояла в черзі на однокімнатну квартиру. Та сталося так, що замість неї квартиру отримала інша людина. А пані Марта знову залишилася ні з чим. Як і раніше жила з сином у гуртожитку, де тіснилося ще три сім’ї. Мені здалося, що небо падає на мене, — каже жінка. — У відчаї я пішла в обком і сказала, що не знаю, як жити далі. Мені знову запропонували посаду. І цього разу я погодилась не вагаючись. Через шість місяців вона отримала квартиру. Пройшла велику школу управління Як тільки пані Марта перейшла працювати інспектором з мистецтва в обком, то одразу ж зрозуміла, що стала “білкою в колесі”. Її багато вчили і багато вимагали від неї. Я пройшла велику школу управління від А до Я, — розповідає пані Марта. Для початку жінку направили працювати секретарем з ідеології у Кременецький райком партії. За нею закріпили два колгоспи. Причому один колгосп був передовим, а другий — відсталим. Через якийсь час жінку забрали, готуючи її на посаду заступника голови облвиконкому в ЦК Компартії України. Я поїхала на співбесіду в Київ, — пригадує пані Марта. — Там мене та інших кандидатів на посади водили усіма відділами і задавали сотні питань. Остання співбесіда мала бути у Щербицького. Проте його не було в Києві, тому питання задавав другий секретар. Марта Прохорець одразу ж йому не сподобалася. Він допитував її 40 хвилин. Врешті він сказав: “Ви якась така…”. А це розізлило жінку. Вона встала і сказала: “А що, мені перед вами тут танцювати? Я відповіла на всі ваші запитання.” Коли я приїхала додому, мене одразу ж викликали до першого секретаря обкому, — додає пані Марта. — І, як не дивно, дали посаду. Працювалося прекрасно. Чотири рази на тиждень вона їздила в Київ. На вокзалі її завжди чекала машина з Ради Міністрів. За керівництва Марти Прохорець розпочали будівництво ПК “Березіль”, краєзнавчого музею, онкодиспансеру, педінституту та інфекційного відділення другої міської лікарні. Вже тоді йшлося про капітальний ремонт драмтеатру, але цього питання їй так і не вдалося вирішити. Крапку в кар’єрі поставила сама Марта Прохорець все вище й вище піднімалася кар’єрною драбиною. Тим часом син ріс фактично без нагляду. Тому, коли її планували обрати на другий термін, вона несподівано для всіх пише заяву на звільнення. У той час я вдруге вийшла заміж, — розповідає жінка. — Мріяла про велику сім’ю і дуже не хотіла, щоб через мою кар’єру страждав син. Цей вчинок на верху сприйняли дуже болісно. Перед нею одразу ж закрили всі двері і два місяці поспіль її ніхто не брав на роботу, всі боялися це зробити. Хоче побачити пам’ятник Крушельницькій Та згодом пані Марту все ж запросили на посаду редактора в новостворену організацію. А звідти вона перейшла працювати завідувачем денного відділення музичного училища імені Соломії Крушельницької. Мені сподобалася робота зі студентами в училищі, — зізнається пані Подкович. — І коли мене запропонували очолити заклад, я погодилася. Директором пропрацювала 20 років. У 2001 році організувала благодійний фонд “Соломія” і стала шеф-редактором однойменної газети. Увесь свій час присвячує пошуку коштів на пам’ятник великій Соломії. Леся ЗАМОРСЬКА

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.