Не раз ради свого ж блага я приховувала почуття та емоції. Здавалося б, я ніколи не грала на публіку, та й не старалась. Озирнувшись навколо я зрозуміла, що живу в театрі, а всі люди поруч – актори. Ці гримаси просто вже стали звичними та нормальними. Я думала, що всі живуть по – справжньому. Але ні... Кожен робить те, що хотів би бачити. Але реалії набагато далеко від бажаного.
Створюючи штучні події ми граємо свої ролі. Боїмось бути щирими та відкритими. Жаль, що природність вже не в моді. Таке враження, що це вже влаштовано і так повинно бути.
Під галасливим сміхом ховається океан сліз, під захватом – розчарування, щастям – біда, під вільним польотом – болюче падіння.
Невже це страх бути осудженим, закритикованим? Чи може вже комфортно так, бо не відчуваєш негативу і болі?
Відповідь для кожного своя.
Я краще буду грати в пантоміму, мова жестів буде говорити сама за себе. Та все ж нехай та чортова маска відвалиться від моєї душі, бо обличчя виправити можна, а гримасу серця не зірвеш ніколи.
Головне: щоб усвідомити вагомість трагедії потрібно відчути ейфорію щастя!
...А яке обличчя одягнеш сьогодні ти? Чи може воно буде нарешті вільним?
