Як часто у цьому житті нас ображали! Говорили те, що нам не подобалось. Травмували нашу душу.
Але чи замислюєтесь Ви над тим, що самі своїми вчинками та думками могли спричинити комусь біль? Не хочеться про це думати. І вірити, що саме ми могли зруйнувати людську душу. То не так, це не подобається, так не чесно, а це не гарне... і цей список безкінечний. Ми й уявити собі не можемо, який біль відчуває людина, коли близькі відвертаються, друзі ображають, а сторонні насміхаються. Як важко з гідністю витримати, не звертати увагу. Важко не зламатись.
Наші слова – це лише сіль на рану. А вони ж залишаються в пам’яті на все життя! Чи можемо ми з такою легкістю попросити вибачення? Звичайно, ні. Але коли нам подібне чинять, то думаємо чи заслуговуємо на таке відношення до себе. Коли погано, хочемо, щоб нас утішили. Чому думаємо тільки про своє «Я» ? Бог каже нам любити ближніх,як самого себе. А де та любов? Десь заховалась за нашою гордістю та егоїзмом. Пиха вже давно оволоділа нами. Не можемо протягнути руку помочі тим, хто її потребує. Так боїмося осуду. Не легко посіяти те зерно доброти. Але ж варто почати із себе: втішити засмученого, нагодувати голодного, напоїти спраглого, допомогти нужденному. Чи не варто змінитись нам, коли не влаштовує навколишній світ, оточення, суспільство, дім, робота?
Бо всі вміємо ранити і ображати. А десь маленька душа сидить і плаче, заховавшись під велике одіяло образ. А величезне серце сповнене любові розривається на дрібні шматки. Невже слова можуть так ранити? А скільки людських життів зламалось через чиюсь незадоволеність, неприязність до інших. А як же найбільша цінність – це життя, якщо воно рівноцінне нулю?!
Бережіть один одного! Не кидайтесь словами, не травмуйте людських душ! Бо все повертається методом бумерангу, а що, якщо колись хтось зламає твою?...
