Прочитала інтерв’ю з психологом Михайлом Лабковським. Він говорить, що треба робити тільки те що хочеш і ніколи того, що не хочеш. Стаття дуже цікава, змусила мене задумати про наше життя і про сучасне бачення відносин. Попри те, що я згодна з М. Лабковським у багатьох моментах, висновки мої якісь дуже невтішні.
Я так часто чую твердження типу: робіть так як добре вам, будьте з тими людьми з якими вам добре, за все треба платити, жодних поступок, індивідуалізм попри все… Не буду стверджувати, що мені ці твердження не подобаються, але й захвату не викликають. Бо з цього погляду мій тато зробив все вірно, коли в мої півтора року взагалі перестав зі мною спілкуватися – він просто не хотів. І мати-вбивця Влада виходить не така вже погана, що покинула своїх дітей вмирати від голоду – вона ж не хотіла бути в цей час з ними, а хотіла бути з своїм молодим чоловіком. Звісно я підтасовую поняття, звісно потрібно розібратися в нюансах, але якщо ці поняття можу підтасувати я, то чого не може хтось інший це зробити не в тексті, а в житті. Користуючись цими твердженнями можна пояснити все, що завгодно.
Часто мене просто лякає те, якими нас хочуть зробити адепти цих всіх новомодних індивідуалістичних вчень. В мене складається враження, що дуже скоро комерціалізація торкнеться всього, в тому числі сім'ї, дружби. А чого ні, коли за все треба платити – вислухав тебе друг плати, зготувала тобі мама сніданок плати і так далі. І горе тобі якщо ти раптом в біді не маєш грошей і не дивуйся – люди просто не хочуть з тобою бути. Одне випливає з іншого.
А навіщо тоді працювати над собою, вдосконалюватися, вчитися, коли ти чмо і пишаєшся цим – бо ти є собою і світ тебе має любити таким яким ти є. Нащо боротися з жадібністю, пихою чи якимись іншими своїми недоліками, якщо ти такий є. Завжди можна сказати – «Щось не подобається, тебе ніхто не тримає» і з головою поринути в нову сім’ю, нові стосунки, в пошук нової роботи чи друзів. Але на практиці ж так не виходить, бо є свобода інших людей, бо є відповідальність.
Прагматизм і любов до самого себе – це все дуже добре, але не кожен і не завжди може добре розрахувати міру цього всього. Тому на мою скромну думку такі прекрасні поняття як відповідальність, безкорисливість, доброта, взаємоповага – вічні, і саме на них потрібно робити ставку в наше індивідуалістичне століття, а потім вже можна і все інше практикувати.
Як би там не було, і хоч я дуже не люблю ці вислови типу «От колись…», але я шкодую за часами, коли було прийнято допомагати просто так, нічого не вимагаючи в замін, коли батьки дбали про своїх дітей і діти самі доглядали стареньких батьків, коли чоловіки відповідали за свої слова, а жінки могли бути слабкими.
Євгенія Цебрій