Шевченко: архаїка чи сучасність?

 

 Казковою окрасою фестивалю “Тернопільські театральні вечори. Дебют -2014” стала нещодавня прем'єра Тернопільського академічного театру актора і ляльки. Вистава приурочена до 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка пахла свіжістю і була позбавлена від патетити та стереотипів у подачі.

Основою вистави стала спільна робота Володимира Лісового та Богдана Мельничука про дитинство Тараса Григоровича Шевченка. Як стверджує Володимир Лісовий, автор і режисер-постановник вистави, про Тараса Шевченка є чимало згадок, праць та історичних фактів, проте усі вони родом із юності і більш зрілого віку. “Мабуть, Шевченко сам не любив цей період життя, - роздумує пан Володимир. - Він був важким і душероздираючим. Там у нього померла мама...”

Коротко про сюжет: це історія про дівчинку Оксанку, котра зробила власноруч дві ляльки — себе і хлопчика Тарасика, себто Шевченка. Коли Оксанка відправляється спати, їй сниться чудний сон: вона перетворюється на ляльку і подорожує разом з Тарасиком просторами його дитинства. Вранці батьки запевняють дівчинку, що це був сон, проте нічний гість залишає після себе слід — квітку. Оксанка розуміє, що подорож була реальною.

У сюжеті присутні три пласти простору і стільки ж сюжетних ліній. Спершу це реальний світ та сім'я Оксанки, далі — казковий, котрий представлений чималою кількістю персонажів із дитинства Тарасика, і ще один, котрий підносить “Тарасову казку” до рівня мораліте, — фантастичний, який представлений двома героями — Примарою Забуття та Доброю Пам'яттю. Між ними іде двобій за пам'ять про Тараса Шевченка у душах українців, а зокрема, дітей. Така широко сюжетність говорить про те, що ця вистава буде цікава не лише дітям, а й їхнім батькам.

Вистава “Тарасова казка” має глибокий філософський зміст. Вона підіймає зовсім не дитячі питання. Тут іде мова про місію людини у світі та про її тернистий шлях у пошуках себе. Важке дитинство Шевченка, панщина та бідність є ідеальним прикладом. Подорожуючи разом з Тарасиком, Оксанка пізнає важність життєвого хреста кобзаря. У фіналі, дітки потрапляють на козацький курган, де похована жива історія України та її герої. Тарасик говорить про те, що теж прагне залишити свій слід в ній і хоче бути схожими на січовиків. Проте вони, як віщуни , говорять про місію Шевченка та дарують йому мольберт та перо. Козаки говорять, що це не менш гостра зброя як їхні шаблі і це саме ті клейноди, котрі допоможуть його встановлені як особистості.

До того ж вистава “Тарасова казка” багата не лише на сюжет, а й на сценічну виразність. Тут присутній і живий план, і ляльковедення і, навіть, анімація. До речі, мультиплікація була розроблена спеціально для вистави (мультиплікатор — Оксана Федун). Усі принципи театру ляльок у вистави спів існують один з одним дуже гарномійно і творять видовище на сцені.

Власне щодо акторської гри, лицидіям вдалось зобразити своїх персонажів доброзичливими та щирими. Батьки Оксанки (Богдан Брантюк та Ольга Водюк) були чудовими ілюстраторами ідеальної сім'ї. В цьому і є виховний мотив не лише наймолодших, а й батьків-глядачів. Оксанка ж, актриса Катерина Шпільман, була напрочуд наївною, в хорошому сенсі цього слова, сонячною та переконливою. Завдяки цьому глядач мимоволі починав вірити у чудо разом із нею. Природа акторів на сцені була органічною та невимушеною, легкою та реалістичною, без жодних театралізованих нашарувань.

Фантастичні персонажі Примара Забуття (Ігор Головатюк) та Добра Пам'ять (Наталя Буняк) були напрочуд контрастними та відмінними у їхньому способі існування на сцені. Примара Забуття завжди з'являлась на сцені, як вихор — стрімко і несподівано. Це було підкрімлено виразною специфічною пластикою (сценічний рух — Дмитро Татарінов) та гримасою, котра виднілась крізь маску. Все це було наче списано із найсучасніших фільмів жаху (цей жанр кінематографу являється ледь не найулюбленішим серед дітей підліткового віку). Добра Пам'ять навпаки ж, з'являлась на сцені повільно і граційно, усе це супроводжував глибокий погляд та стримана міміка. Цей персонаж наче був живим втіленням моралі та правильної поведінки і, навіть слова з уст Доброї Пам'яті звучали як щось канонічне та не оспірливе. Контраст цих обох героїв був дуже виразним, а їхні двобої та словесті “дебати” за Тарасикову долю були наче припудрені магічним пилом, настільки вони фантастично виглядати.

У казковому світі Тараса живий акторський план змінився на тростинні ляльки. У виставі не було очікуваних дерев'яних чи тканинних ляльок вицвітаючої палітри кольору. Ляльки у виставі “Тарасова казка” вирізняються своєю естетикою та сучасністю — насичені, відшліфовані фігури були наче об'ємним 3D зображенням персонажів із найновітніших мультфільмів (Автори ляльок — Андрій Абрамик, Марина Коваль, Любомира Золота, Олена Мельничук, Михайло Копчак, Леся Попик та Олександр Зелінський). Цікавим було і те, що персонажі були закріплені за певним “транспортом” і пересувались вони на ньому завдяки рухомим площинам на колесиках. Візуально це не викликало зайвої думки про нереальність дії, здавалось, що чумаки їдуть на возах, а Пан та Єгер прутко скачуть на своїх конях. Таке лялькове вирішення входить у смакові “вимоги” юних театралів та спрацьовує на утриманні уваги глядача.

Щодо самого ляльковедення, то хотілось би відмітити деталізованість та ретельність у роботі з лялькою. Актори вдавались до дріб'язкових, на перший погляд, дій (поглажування коня Паном, підіймання з землі, завдяки обпиранню на стіну хворої матері Тарасика, тремтіння ніг підвішаного Десятника у сцені, де батько Шевченка душить його), що робило їхній персонажів не те що реалістичними, а взагалі, геть живими. Таке володіння лялькою можна справді обрамити словом “майстерність”.

 

Цікавими були і мовні модуляції, до яких вдавались актори у формуванні свого персонажу. Пан (Олег Боков) говорив вишуканою літературною російською мовою, що підреслювало його як персонажа високопоставленого, а Десятник (Тарас Іванків) говорив шипиляво, що руйнувало його владність і сприяло комічному сприйняттю даного персонажу.

Не менш професійними були і виражальні засоби вистави. Дуже цікавим було світлове вирішення вистави (художник по світлу — Володимир Баранов). Чого вартує лише перша сцена вистави, де актори одягнені у чорний одяг статично стоять по усьому простору сцени у повній темряві зі свічками в руках і декламують “Заповіт” Т. Г. Шевченка . Власне, світло у багатьох моментах вистави і додає сценам присмаку магічності та містицизму, найчіткіше це виражено у фрагментах із Примарою Забуття та Доброю Пам'яттю.

Актори були одягнені у чорні костюми, котрі не привертали до себе уваги і робили ще більший акцент на ляльках. Вони зливались із чорним тлом, що власне складало враження, що їх, як окремих постатей, немає на сцені. Вони повністю розчинялись в своїх ляльках.

В цілому, виставу “Тарасова казка” можна назвати свіжим подихом у лялькарстві. Акторам та режисеру вдалось віднайти смислові коди та виражальні засоби зрозумілі для сучасних дітей. Складалось враження, що театр і глядач говорять на одній мові і нарешті віднайшов цей бажаний цей місток порозуміння.

Коментарі (0)

 Театральний Львів багатий    яскравими і молодими  особистостями на сцені. Не  так давно, студент...

    Нещодавно в Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса відбулась шекспірівська прем’єра. Проте, інтерпретація...

Глядач – головний критик актора. Це найперший диктатор, як у Римі, який лише одним рухом руки може стратити або помилувати...

«Життя – то трояка ружа» - саме цією фразою завершується роман Марії Матіос «Солодка Даруся». Проте, це дещо більше ніж красивий...

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up