Сказати про книгу В.Горбунової «Виховання без травмування, або навіщо дітям дорослі?» - «хороша книга», - це значить нічого не сказати.
Авторка книги доктор психологічних наук, завідувач кафедри клінічної психології Українського католицького університету, психотерапевт, письменниця звертається до дорослих не пишними фразами та науковими дефініціями, а доступно і цікаво. Стиль книги, швидше відповідає роздумам над різними проблемами, з якими дорослі зустрічаються чи не щодня у процесі виховання дітей. Однак досвідчена психотерапевт не має не меті повчати батьків, давати універсальні рекомендації, поради, а спонукає розмислити над сутністю багатьох проблем і можливістю їх вирішення. Вона описує проблеми у вихованні настільки майстерно і просто, що дорослий відчуває, - всі ці «камінці» родом з його власного дитинства.
Мета авторки – достукатись до внутрішньої дитини дорослого і дати можливість звільнитись від всіх упереджень щодо виховання, які ми несемо з дитинства. Результат – виховання сильних, успішних, щасливих дітей, готових до життя у світі і перетворення його через створення простору, у якому бути дитиною безпечно і цікаво.
Відчуття безпеки – одне з найважливіших у піраміді людських потреб. Мабуть тому, перший розділ присвячений безпеці :«Як допомогти дитині почуватися сильною та впевненою». В ньому психотерапевт пропонує спосіб створення «безпечного світу для дитини» через внутрішню рівновагу та відмову від очікування небезпек: «Спокійна, врівноважена мама, яка не починає ойкати та квилити над дитиною, що перечепилась і впала, а дає руку, щоб піднятись та неквапно обтріпує маля, задовольняє потребу в безпеці, оскільки її поведінка сигналізує: «Усе гаразд»». Наголошує Вікторія Горбунова і на необхідності створення психічної та фізичної безпеки. Чи не найважливішим підпунктом першого розділу є «Любити без надлишкових очікувань та вимог». Авторка зачіпає тему шкільного оцінювання і радіє зміні тенденції оцінювання «задовільно/незадовільно» у вітчизняній освіті тенденцією оцінювати зусилля учнів. Вона наголошує на важливості самоцінності дитини, заохочує не порівнювати учнів між собою та давати посильні завдання, щоб діти могли відчути «успіх», а не концентруватись на постійних невдачах. Батьки ж допускаються великої помилки, на думку автора, коли показують свою любов дітям тільки тоді, коли ті гарно поводяться, приносять гарні оцінки, перемагають на конкурсах. Адже відповідати всім очікуванням батьків неможливо, любов батьків тоді ефемерна, дитина не впевнена, що вони її любитимуть у випадку певного «провалу». Мистецтво батьківства полягає в тому, що любити дитину і незручною, і вередливою, і неуспішною та розчарованою, а також допомагати розправити крила. Слушно підкреслює письменниця: «Відомий жарт про те, що ми любимо дітей, коли вони сплять, насправді дуже гіркий. Адже він про те, як важко проявляти любов і терплячість до активної, невгамовної, подекуди впертої істоти, від якої купа запитань і незручностей». Бажання мати зручну дитину, звичайно, природнє. Однак діти, які дорослішають і закриваються зі своїми проблемами від батьків, це, здебільшого ті, кого навчили в дитинстві «не заважати» і цілували, любили, коли ті спали. Коли батьки приймають дитину зі всіма її мінусами та проблемами, вони дозволяють її бути самою собою, вчать бачити свої сильні сторони та розвивати здібності. Надмірна опіка та бажання зробити для дитини все якнайкраще межують із каліченням дітей. Пригадується пісня з мультика «Рапунцель» - «Мама знає краще». Діти мають право на спроби, експерименти та дослідження. Адже природою закладено допитливість та бажання пізнавати світ дитиною з перших днів життя. Завдяки цьому, вона вчиться виживати в світі і розвивається як фізично, так і розумово. Визначеністю у всьому батьки зазіхають на дитячу автентичність. Звичайно, не йдеться про речі, які несуть загрозу життю та здоров’ю дитини. Однак у виборі одягу чи гуртків можна радитись з дитиною, знаходити компромісні рішення, а не нав’язувати своє бачення безапеляційно. Такий підхід збереже нервове здоров’я як батькам, так і дитині.
Будучи практичним психологом В.Горбунова ділиться секретами укріплення віри дитини в свої можливості через стимулювання самостійності, розвиток компетентності, створення ситуації успіху. Вона застерігає від зазіхань на дитячу самостійність постійними зауваженнями: «Я ж казала!», «Треба було слухатися!». Якщо мета виховання – виховати послушну дитину, то слід задуматись над тим, що не завжди вона буде слухати маму чи тата. І що тоді? Напевно, краще навчити мислити, міркувати та приймати самостійні рішення, підтримувати та заохочувати спроби самостійності у побутовій праці. Дитина з найменшого віку має вчитись бути успішною, а не послушною, якщо ми хочемо бачити дітей щасливими: «Успіх – невід’ємна частина щасливого життя…успіх додає нам сил рухатись далі, з оптимізмом дивитись у майбутнє».
Другий розділ книги має назву «Як сприяти розвитку життєвої стійкості». В.Горбунова пропонує формувати здатність до стресотійкості в дітей, дозволяючи помилки, приймаючи «неідеальність», допомагаючи долати труднощі, виховуючи кольоровий спектр мислення. Звичайно, що не помиляється той, хто нічого не робить. Однак докори за помилки стимулюють розвиток самоз’їдання. Психолог радить донести до дитини, що помилки є такими ж частинами життя, як і успіх, а також, що помилки – цінний досвід того, як наступного разу діяти краще, вирішувати доцільніше. Дитина має розуміти, що дорослий її любить навіть тоді, коли вона припустилась помилки, і що помилки можна виправляти. Найкращий порятунок від перфекціонізму – дозвіл бути собою, тобто дозвіл на «неідеальність». Ще однією запорукою життєвої стійкості є «кольорове бачення» замість «чорно-білого». Чорно-біле мислення: добре/погано, чемний/нечемний, розумний/дурень, окреслює вузькі рамки особистісного розвитку. Люди із «чорно-білим» мисленням важко комунікують, більше переживають стресів, повільно відновлюють рівновагу після життєвих падінь. Вони частіше хворіють тривожними розладами.
Отже, важливо дозволити дітям іти шляхом спроб і помилок, не позбавляти власного досвіду, переживаючи як успіхи, так і невдачі. В такий спосіб ми загартовуємо їх для подолання життєвих труднощів та здобуття успіхів.
Третій розділ присвячений розвитку адаптивності та саморегуляції. Дослідниця ділиться практичним досвідом полегшення адаптації до нових людей і вимог. Значну увагу приділяє навчанню зважувати можливості, розподіляти сили та планувати час. В.Горбунова підкреслює, що ми повинні навчити дітей шукати джерела радості, так звані, ресурси. Першим і найбільш прийнятним ресурсом для дітей є гра: «…гра, світ, у якому реальність поєднується з дивом. Ігри бувають різні – інтелектуально-розвивальні, спортивні, творчі, ігри-жарти та ігри-забавки, рольові, театральні… Я в цьому переліку перемішала критерії та типи, але це не головне. Головне – ставлення до життя, яке є у грі, - легке, веселе, трохи несерйозне…У грі дитина може фантазувати, вільно помилятись і не прагнути конкретної мети, може приміряти будь-які ролі весело і доволі безпечно для себе». Іншим важливим ресурсом для дітей є історії. Особливо корисними є вигадані, дофантазовані історії, під час яких дитина проявляє творчість, подив і переживає захоплення. У кожної мами чи тата в арсеналі можуть бути різні ресурси, однак незамінними є обійми, поцілунки, доброзичливе ставлення, прогулянки, подорожі, спостереження. Також, ресурсами можуть бути різні види спорту, творчість: ручні роботи, танці, співи, кулінарія; перегляд мультиків, фільмів. В різних сім’ях ці ресурси можуть суттєво різнитися, основне, щоб їх перелік не зводився до телебачення та гаджетів. Вміння бачити та користуватися ресурсами є важливим компонентом психологічної відновлюваності після стресів та невдач.
Цікавою книга буде для батьків, які зустрілись із проблемою пізнавальної мотивації дитини. Психолог пояснює як можна було б попередити та подолати навчальні проблеми, створюючи простір для розвитку: «…розвиваючий простір – це зовсім не простір, у якому дитина якнайшвидше опановує читання і письмо та натреновує свою пам'ять. Швидше, це місце, де вона почуватиметься вільною, щасливою, навчиться пізнавати світ та розвине свою цікавість до нього. А все інше – побічні ефекти, у тому числі читання та письмо».
Четвертий розділ книги присвячений проблемі життєвої гнучкості та набуттю навиків розв’язання конфліктів. В.Горбунова розповідає про важливість розвитку стратегій взаємодії з ровесниками та дорослими, можливості стимулювання до різних стратегій взаємодії через розуміння власних емоцій та емоцій інших людей. Дослідниця підкреслює безцінність вміння шукати компромісів: «Торгів і справді не варто влаштовувати. Компроміс – це не базарне «Давай дешевше» або «Ти мені – я тобі», це пошук способів, у які кожен може отримати бажане з найменшими втратами».
Звичайно, ми неодноразово чули про розрив поколінь, кризу цінностей. Швидкий темп розвитку суспільства зумовлює безліч непорозумінь між батьками та дітьми. Часто дорослі не розуміють дитину тому, що в своєму дитинстві з подібними викликами і проблемами не зустрічались. Соціальні мережі, чати, ігри у віртуальній мережі – це не привід для турбот попередніх поколінь. Важко бабусі зрозуміти сучасного підлітків, які годинами перебувають у віртуальному світі. Отже, конфлікти поколінь неминучі, але їх допоможуть усунути компроміси.
Для мене ця книга не дала готових відповідей, але допомогла у джерелах та ресурсах їх пошуку. Часто чую скарги батьків, що вони не дають ради зі своїми дітьми, а насправді все не так і складно, просто бракує певної компетентності. Заохочую до захоплюючого читання як батьків, так і вчителів, вихователів, керівників гуртків і завершую цитатою з книги:
«Мистецтво батьків – задовольняти потребу в асертивності та саморегуляції, а це передусім мистецтво терпіння й наполегливості».
