Гаряче літо 14-го

Вересень і чергові нарікання про те, що "я знову змарнував літо" - не зробив, не відпочив, нічого не бачив, все пропустив. А літо, воно було? Літо - пора єднання з природою і відпочинку. Час, коли можеш радіти і сонцю, і дощу. Осінь почалась значно раніше. І навіть не з холодних ночей.
У нас вже є "Зима, що нас змінила", тепер буде літо, після якого ми ніколи не станемо колишніми. Інертними і байдужими до державотворення. Це я кажу про тих, хто змінився, бо решті, мабуть, уже ніщо не допоможе - треба хоча б мати у грудях те, що не вмирає. Бодай іскру, бо й з неї може розгорітись велике багаття. Як те, що почало "зиму, яка нас змінила".
В осінь ми йдемо з багажем болю і суму. Зі сльозами, яких було аж надто багато. І з тисячами героїв, яких не стало гарячого літа 2014-го. З осиротілими сім’ями, які ростили і любили героїв. З руїнами і біженцями-безхатьками, яким, можливо, й нема куди вертатись. З небайдужістю, яка тепер так властива українцям. Зі звичним побутом, але ще такими новими звичками - купити щось за списками необхідного від волонтерів або ж кинути у скриньку чи переказати на рахунок, скільки не шкода. З прапором ледь не на кожному будинку.
Славко Вакарчук назвав найсильнішим враженням за останній час першовересень у зруйнованому Слов’янську. Попри все пережите, вони повертаються до нормального життя. Можливо, зі зробленими висновками, з іншими свідомостями і усвідомленням, зі розумінням того, що насправді цінне. Їх змінило це літо. Літо, яке зірвало деякі маски, показало безмежність ницості і героїзму на одній території. Літо, яке змусило плакати всю Європу. А когось вигнало з дому.
А чи змінило воно нас, самобутніх галичан? Галичан, які так люблять красиві фасади та все про людське око. Чи стали ми самі такими людьми, яких хочемо бачити у своєму оточенні...
Нехай же прийде "осінь, яка завершить війну і покаже правду".