Григорович...

Коли ми познайомилися, влітку 82-го, він їздив на мотоциклі з коляскою. Тоді він був заввідділом сільського господарства збаразької районки і до мене, практиканта, ставився по-дружньому, поблажливо. Інакше й не могло бути, пригадую, одного разу навіть допомагав пхати того його моцика, що не заводився... Вдруге ми зустрілися через 8 років у “Тернополі вечірньому”, що тільки-но почав виходити. Після Збаража Григорович уже встиг пройти Комі АРСР і на той час уже їздив на “Жигулях”. Пару місяців ми мешкали в одній кімнаті гуртожитку комбайнового заводу. Він любив писати на політичну тематику, а ще ми часто користувалися його авто в інтересах редакції. Особливо після того, коли у 91-му колектив обрав мене редактором, і він став моїм першим порадником, можна сказати, правою рукою. Ми були друзями, я завжди міг на нього покластися, а він на мене. Я в нього вчився і не соромлюся в цьому зізнатися. Можливо, це був його зоряний час, хоча й пізніше він умів досягати мети. Він мав про все свою думку, був прямим і додепним, і з журналістикою не поривав, поки дозволяло здоров’я... Востаннє ми зустрілися минулої зими в “Подолянах”. Він, хоч і не старий ще аж настільки, але ходив уже з ціпком, і я допоміг йому донести важкезного пакета в його холосяцьку однокімнатну оселю десь на Леся Курбаса. Як завжди, він намагався пригостити, казав щось сумне про те, щоб про всяк випадок знав, де його шукати... Але про сумне тоді не хотілося, та й зараз не хочеться... Григорович залишив нас, коли земля вкрилася цвітом, і цей рясний цвіт цієї весни в моїй уяві на його честь...